Читати книгу - "Крути 1918"

— Надівай. Та горло бережи, синку!

Потяг долав версти за верстами, за вікном темніло. Засніжені поля химерною білою смугою слалися поряд із вагонами. Веселощі давно зійшли нанівець. Нарешті відчайдушні «вояки» замислилися про майбутнє.

— Хлопці, хто знає, куди нас? — озвався Володя.

— Старшина сказав: у Бахмач.

По вагону, окидаючи суворим поглядом своє «воїнство», ішов Гончаренко. Він почув кінець Володиної фрази і вирішив, що буде краще, якщо він одразу розкриє всі карти.

— Хлопці! Я розумію, що ви хочете повоювати. На жаль, у нас не було часу, щоб підготуватися та чогось навчитися. Тому слухайте уважно накази командирів, і без самодіяльності, будь ласка. Ви всі повинні повернутися додому живими. Маєте ще багато справ у житті. Крім того, ви не самі. З вами загони юнкерів і гайдамаки.

Хто знає, заспокоїли студентів слова Гончаренка чи злякали, але розмова затихла.

Як би повільно не рухався ешелон, але ось він уже зупинився біля невеличкої старої, побитої часом станції. Студентський курінь почав вибиратися з вагона. Панове вчорашні студенти по одному зістрибували на замерзлі рейки, застібали благенькі шинелі, поправляли речові мішки, зручніше перехоплювали зброю.

— На розвантаження тридцять хвилин, — скомандував Гончаренко.

— Пане сотнику, якщо ми одразу в бій, нам потрібні набої, — озвався невгамовний Валерка.

— Ні, Валеро! — Гончаренко глянув на свого «вояка» і цілком серйозно відповів: — Спершу будемо копати!

І простягнув отетерілому Валерці лопату. Але Валерка був не тією людиною, щоб не підхопити гру. Він уклонився і взяв лопату так, наче її вручив перший римський патрицій.

— Acta publiсa — чого не зробиш заради суспільного блага.

Вояки Студентського куреня розреготалися. Скупо всміхнувся і сотник.

Нарешті всі вибралися. Потяг, гуркочучи зчепленнями, поволі залишав станцію. Валерка задер голову, читаючи напис на старій цегляній стіні. «Крути».

За його спиною вишикувався Студентський курінь. Володя гукнув:

— Валерко, ходімо!..

Іти строєм по снігу було неможливо, отож колона студентів розтягнулася на добру сотню метрів. Андрія наздогнав інструктор із кулеметної стрільби.

— Після окопів ви з Мареком заберете кулемет у гайдамаків. І десять ящиків з патронами. Будеш кулеметником. А ви, хлопці, — він обернувся до Володі та Валерки, — в охороні кулеметника.

Студенти мовчки кивнули. На гру все це скидалося дедалі менше. І робилося дедалі страшніше.

— Побачимось, — кинув інструктор і побіг до юнкерів.

— Ну що, сезон полювання відкрито? — трохи нервово заговорив юнкер.

— Думаю, ми трохи постріляємо і повернемося додому, — задумливо відповів йому товстун.

— А вбивати страшно? — ззаду наспів ще один «вояк» — геть хлопчик, гімназист останнього року.

— Та ні! Варто натиснути на гачок, а куля сама знайде ціль! — відповів йому юнкер.

— Ох, хлопче, куля не вибирає. — Отаманський, що підійшов ззаду, докірливо похитав головою. — Он, глянь…

Отаманський показав на козаків, що поверталися з бою. Брудні втомлені обличчя, двоє несуть ноші з тілом. Чи то тяжко поранений, чи то вбитий. Це були не розповіді про війну, це була сама війна.

— Так, хлопці, отут будуть наші позиції. Обкопуємося і готуємось до оборони.

Студентський курінь слухняно вгризався в землю. Траншеї копали всі — і Валерка з Володею, і Андрій з Альтистом, і товстун за компанію з поляком Мареком. Та за якихось кілька хвилин Володя зупинився й довго стояв, задумливо спершись на лопату.

— Чому не копаєш? — Андрій скористався миттю, щоб випростатися.

— Хірург Пирогов казав, що війна — це епідемія травматології, — замислено відповів Володя. — Мені не можна.

— Чого це? — вступив у розмову Валерка, радіючи навіть хвилинному перепочинку.

— Для хірурга руки в мозолях — це катастрофа й смерть пацієнта. А в мене навесні практика!

І Володя сів на землю, відклавши лопату.

— Це що таке, вояче? — хтозна-звідки взявся Отаманський. — Тебе що, хлопче, особисто запрошувати треба?

Володя, здригнувшись, схопився на рівні. «Дивно, як наш офіцер відчуває, коли хтось намагається порушити наказ».

12

Жовтий білет — народна назва документа, який у Російські імперії давав право його власниці займатися проституцією. Офіційно він звався «замінним білетом» — себто таким, що заміняв паспорт; а народну назву отримав через те, що був жовтого кольору.

Розділ 17. Хто на дроті?

У салон-вагоні червоного бронепотяга було дуже накурено: «головнокомандувач» думав. Час від часу він запускав паровозик іграшкової залізниці й поринав у марення. Певно, про те, як йому захопити Київ найближчими днями. Хоча, можливо, і про щось інше.

Ще кілька днів тому він нудився у приймальні Смольного: Троцький стрімко опанував бюрократичний стиль царських діловодів. Власне, все вже було зрозуміло — йому, Муравйову, накази не дуже й треба. А ось мета — Україна під владою більшовиків — була зрозуміла ще з грудня.

— Ну-с, батєнька… — Троцький вийшов із кабінету з підписаним мандатом. — Вирушайте… Ваша теорія ешелонної війни викликала чималий інтерес у наших військ­спеців. Та й товариш Тухачевський вітає… Щоправда, Тріандафіллов назвав її дурістю, але ми ще попрацюємо з ним… Одне слово, вирушайте негайно.

Отож тепер, у задушливому салон-вагоні свого бронепотяга, Муравйов замислився про те, що будь-яка теорія має підтверджуватися справами, а не тільки гучними розмовами та обіцянками. А справ було не густо. Кепські були справи, правду кажучи.

Під Крутами, згідно з його теорією, бронепотяг мав зупинитися максимум на кілька годин — долити води в котел, заправитися вугіллям, харчами. А за цей час революційні солдати й матроси вичистять усе навкруги, щоб навіть сліду карликового війська незалежних українців не залишилося.

Та насправді бронепотяг навіть до станції не підійшов — «карликове військо» запекло чинило опір.

Ілліч говорив і писав, що Київ, Полтаву й Харків захоп­лено і наше просування до Донецького басейну, джерела вугілля, відбувається блискавично. Що тепер, із завоюванням України… наша сила міцніє. Тепер у нас є можливість отримувати паливо з Донецького басейну, є джерела хліба і продовольства. В Україні величезні запаси, надлишок хліба, їх важко взяти одразу…

— Не важко, Володимире Іллічу, майже неможливо. Часом єдиний шлях — випалити все село чи розстріляти кожного другого, але… Навряд чи ті, що залишаться живими, нам хліба принесуть… А ось вила в спину ввіткнути спробують.

Ін’єкції розв’язували Муравйову язика. Він вважав за краще розмовляти з людьми «свого кола», як він вважав, — з Леніним, Макіавеллі, Францом Другим Габсбургом. Проте зараз дія препарату закінчувалася, і крізь постаті «рівних» йому співрозмовників проступали обриси іграшкових теорій і голослівних тверджень.

Хряснули двері тамбура — зі штабного кабінету прибіг відданий Муха. Зазвичай спокійний, зараз він геть захекався. Не чекаючи дозволу «головнокомандувача», вигукнув:

— Михайле Артемовичу, з передової доповідають: на станції Крути розвантажується ешелон. Прибуло підкріп­лення…

Гнів умить повернув до тями «теоретика ешелонної вій­ни». Він схопився, перекинув крісло і скомандував:

— Телефон мені, мерщій! А бодай тебе…

І вибіг у штабний вагон.

У станції, спорожнілій ще позаминулого літа, знайшовся і стіл, і декілька стільців. Гончаренко з помічниками вирішили, що кращого приміщення для штабу годі й шукати. Вивівши Студентський курінь рити окопи, сотник повернувся в штаб і разом з Отаманським аналізував становище.

Становище, правду кажучи, було мало не катастрофічним — або, якщо м’якше, відчайдушним. Чорні гайдамаки на фланзі, а необстріляні студенти — по фронту.

Задзвонив телефон, що висів на стіні. Гончаренко й Отаманський ззирнулися — накази їм