Читати книгу - "Тіні наших побачень"

— Старість — це страшно? — запитав я нарешті.

Він якийсь час мовчав. Мовчав так довго, що це потрібно було якось виправдати.

— Так завжди, — усміхнувся він. — Що простіше запитання, то складніше на нього відповісти.

— То ви боїтеся старості? — наполягав я на своєму.

Він знову змовчав, а за мить додав:

— Мовчання не завжди приховує обман, частіше мовчання — це відсутність правди. — За цими словами він самостійно налив нам по чарці. Вихилили.

— Якщо думаєш, що наше життя — годинник, то помиляєшся. Наше життя — таймер. Старість виходить далеко за межі часового виміру, а найсміливіші самі визначають момент власного демаршу.

— Самогубство для слабких, — вагаючись у правильності своїх висновків, сказав, і, вгадавши, спровокував порив його гніву.

— А що ти знаєш про життя, хлопче? Що ти знаєш про людей? Усе, що ти бачиш, — ілюзія... Ти хочеш жити в ілюзії? Ти хочеш залишитись і потонути в її глибинах? Знаєш, що найгірше, друже? Знаєш, що завдає найсильнішого болю? Те, що людина залишається в момент, коли їй потрібно йти. Навіть тоді, коли впевнена, що втеча — єдиний вихід. Вона залишається. Залишається, щоб бути нещасливою...

— Так само людина може створити власне щастя!

— А вона створила. Тільки її щастя — омана! Знову ж таки — ілюзія, витвір мистецтва, нав’язана ідеологія, самообман. Називай як хочеш. Життя — фікція! Кажуть, нас створив Бог, — насправді це ми його створили. Створили для того, аби у щось вірити. Нам потрібно обманювати себе. Ми навіть самостверджуємося через інших. Ми переконані, що відхилення від норм — безумство. От тільки саме навіжені щасливі по-справжньому.

Ми — візуальне суспільство. Нам простіше спри­йняти все органами чуття, а не розумом. Ми завжди за все платимо, і не обов’язково грішми. Ми проживаємо життя в кредит і нівелюємо норми моралі. Заперечуємо чужий світогляд і аналізуємо інших відповідно до власного прототипу. Наше життя — суцільний бульвар! Ми пропагуємо гомосексуалізм, забороняємо суїцид і абсолютно все зводимо до того, як заробляємо на життя. Ми — заручники колової системи: Гроші — Влада — Секс — Соціальність. Ми всі схибили. Створили комфорт, друже, який, не сумнівайся, врешті-решт нас уб’є. Тільки знаєш, у чому проблема? Ці всі речі — віртуальні, а матеріальні — саме час і смерть. Втеча, мій друже, втеча — єдине спасіння!

— І як вижити в такому світі? — я вперше звернувся іронічно.

— У житті не так багато істин, — цілком серйозно вів далі чоловік. — Ніколи ні до чого не прив’язуйся. Особливо — до іншої людини. Не довіряй людям, ще більше не довіряй собі. Висміюй стерео­типи та встановлюй власні правила. Навчись говорити «НІ». Ніколи не піддавайся на провокації. Навчись контролювати емоції. Бо той, хто вміє керувати емоціями, керує життям. Ніколи не реагуй на образи! Відштовхуйся від свого ставлення до події, а не людського вчинку. Його вже не зміниш, а свої уроки із цього завжди можна почерпнути. Не стався до життя надто серйозно, не сковуй себе обов’язками. Менше думай. Більше живи. І головне — ніколи не плануй майбутнє.

Його перелік був довгий, та я не міг більше його сприймати... Він говорив розумні речі, але до чого дійшов?

Переді мною сидів старечий молодик, для якого давно стали тісними простори світу. В одну мить його стало шкода, але я досі не розумів одного — що ж сталося в його житті?

— А знаєш, — перебив він мої думки, — все-таки було б класно знати день своєї смерті. Зазвичай вона приходить зненацька, а так ти міг би заздалегідь завершити всі справи і смиренно чекати на неї.

— Ми цього не обираємо, — заперечив я різко.

— Ми цього не обираємо, — повторив він і поглянув мені просто у вічі.

Здається, я ще ніколи не бачив такого погляду: його там просто не було — десь удалині ховалася ледь помітна бездонна пустеля.

— Ми цього не обираємо, — ще раз промовив він, а вже за мить кинув гроші і вийшов до туалету.

Якийсь час я дивився вслід його непевній ході, а потім вихилив останню чарку й зауважив невеличкий папірець, що загубився серед купюр.

Цієї миті моє тіло затремтіло, а вже наступної я наче отримав усі ключі, склав усі пазли для розуміння його слів. На аркушику чіткими напівжирними літерами було написано таке: «Лейкемія. Четверта стадія. Приблизний термін — місяць».

Та чарка не була останньою. Перехиливши по­двійну, я метушливо зібрав купюри і краєм ока встиг помітити інший нерозбірливий запис. Ні, я не встиг. Мене відволік звук пострілу.

Він вистрелив собі в груди, та поки ще дихав. Він сумнівався до останнього і саме тому, мабуть, плакав.

— Ви не розумієте, — я кричав, — ви не розумієте, не розумієте, — я кричав із надією витягнути його... — Павленко Марія!!! Павленко Марія! Ви ж не Павленко Марія. Вам помилково дали результати чужого аналізу!!!

Я ніколи не знатиму, чи він устиг почути мої слова.

Львів, вересень, 2013

Бувають такі люди, яких сковує цей світ. Надто маленький для їхніх мрій, надто неідеальний для їхніх стандартів, надто обмежений для їхньої уяви і надто ненадійний для їхньої правди. Такі, як вона, не будують нормальних сімей, не зав’язують стосунків і не заплющують очі під час поцілунку. Вони надто вільні. Прибиваються на деякий час, а потім так само легко йдуть.

Ми були разом у лютому...

Я працював екскурсоводом і часто супроводжував групи іноземців. Робота клопітка, але давала хороший прибуток. Раніше