Читати книгу - "Рибалки"

але нас було навчено не виходити дивитися на такі збори, як це робили інші діти. «Хтось може бути озброєний, — завжди попереджав батько, — хтось може вистрілити, і у вас можуть влучити». Тож ми сиділи по кімнатах, бо мати була вдома, а вона б покарала порушника або розповіла б усе батькові. Наступного дня Боджа мав писати дві контрольні — із суспільствознавства та історії — саме з тих двох предметів, які зневажав, — тож він був наїжачився, проклинаючи усіх історичних осіб («дохлі бовдури») у підручнику. Не бажаючи турбувати його та й просто бути поруч із ним, коли він перебував у такому гнівному стані, ми з Обембе сиділи у вітальні разом із матір’ю, коли та жінка постукала в двері.

— А, Ія Іябо! — гукнула мати, швидко підвівшись зі свого крісла, коли жінка увійшла всередину.

— Мама Іке, — сказала жінка, яку я й досі ненавидів за те, що вона нас виказала.

— Ходи, а ходи ж бо, — сказала мати.

Нкем підняла руки від столу і потяглася до жінки, а та зразу підхопила її зі стільця.

— Що сталося? — спитала мати.

— Адеронке, — сказала жінка. — Адеронке вбити свого чоловіка.

— E-woh! — скрикнула мати.

— Wo, bi o se, shele ni, — почала жінка. Вона часто зверталася до матері мовою йоруба, яку мати чудово розуміла, але ніколи не вважала себе обізнаною в ній і ніколи не намагалася нею розмовляти, натомість дозволяючи нам звертатися до людей від її імені. — Бії вчора напитися й прийти додому голим, — сказала Ія Іябо, перейшовши на піджин-англійську. Вона приклала долоні до голови й почала жалібно звиватися.

— Будь ласка, Ія Іябо, заспокойся й розкажи мені.

— Її мале, Он’їладун, воно хворе. Її чоловік зайти додому, вона балакати до нього дати гроші на ліки, а він почина сильно-сильно бити її і мале.

— Chi-neke! — жахнулася матір і приклала долоню до рота.

— Bee ni — це правда, — сказала Ія Іябо. — Адеронке казати коли він бити хворе мале, вона дуже боятися його алкоголь, каже я тебе вбити, і вона вдарити чоловіка стільцем.

— Ох-ох, — затиналася мати.

— Чоловік вмерти, — сказала Ія Іябо. — Вмерти просто так.

Жінка сіла на підлогу, прихилилася головою до дверей і почала хитатися й трусити ногами. Мати деякий час вражено стояла на місці, а тоді враз наче злякалася й обійняла себе. Почувши новину про смерть Оґи Бії, я одразу ж забув про їжу, яку щойно загріб до рота, бо знав, що він був пропащою людиною. Він нагадував цапа. Хоч і не бувши божевільним, він гарчав і тупав ногами, коли доходив до свого звичайного стану сп’яніння. Вранці ми часто бачили його, йдучи до школи — він ішов додому тверезим, та вже надвечір знову вештався околицею п’яний.

— А знаєш, — сказала мама Іябо, протираючи очі, — я не думати вона вбити його з ясним розумом.

— Ох, що ти хочеш сказати? — спитала мати.

— Бо той скажений, Абулу. Він казати Бії, що його вбити те, що він цінувати понад усе. А тепер його жінка вбити його.

Матір ніби щось ужалило. Вона поглянула на наші обличчя — на мене, Боджу й Обембе — і ввібрала наші погляди своїми очима. Звідкись, не з вітальні, почулося, як хтось підвівся з крісла, а тоді двері тихенько прочинилися, і той хтось з’явився в кімнаті. Хоч я й не озирнувся, щоб побачити його, але зрозумів. Було ясно, що і мати, і всі у вітальні теж знали, що то Ікенна.

— Ні, ні, — гучно сказала мати. — Ія Іябо, я не хочу, щоб ти розповідала тут оті небилиці, оті нісенітниці.

— Але…

— Я кажу ні! — крикнула мати. — Як можна вірити, що якийсь там божевільний може бачити майбутнє? Як?

— Але мамо Іке, — пробурмотіла жінка. — Казали ж, що він…

— Ні, — сказала мати. — Де тепер Адеронке?

— У поліції.

Мати похитала головою.

— Вони її арештувати, — сказала Ія Іябо.

— Ходімо балакати надвір, — сказала мати.

Жінка підвелася, і вони разом пішли надвір, а за ними подалася Нкем. Коли вони вийшли, Ікенна залишився стояти на місці. Його очі заклякли, наче в ляльки. Несподівано він схопився за живіт і помчав до ванної, звідки почулися здавлені звуки блювання у раковину. Саме тоді почалася його хвороба, коли страх забрав у нього здоров’я, бо здавалося, що розповідь про смерть того чоловіка закріпила в ньому відчуття незаперечної невідворотності передбачень Абулу, і тому в нього дим почав підніматися над тим, що ще не загорілося.

Кількома днями пізніше, у суботу вранці, ми всі снідали смаженим ямсом і кукурудзяним пюре, коли раптом Ікенна, який щойно поїв і пішов до своєї кімнати, вискочив з неї, тримаючись однією рукою за живіт і стогнучи. Перш ніж ми встигли зрозуміти, що й до чого, жменя вивергнутої їжі упала на плитки підлоги позаду блакитного крісла, яке ми називали «батьковим троном». Ікенна прямував до ванної, але зараз, ослаблений силою, яку він міг лиш намагатися стримати, упав на одне коліно й блював, частково сховавшись за кріслом.

Мати підбігла до нього з кухні, гукаючи «Ікенно! Ікенно!», і спробувала його підняти, але він почав казати, що все гаразд, хоча сам став блідий і хворий на вигляд.

— Що з тобою, Ікенно? Коли це почалося? — спитала мати, коли той вгамувався, але він не відповідав.

— Ікенно, чого, чого ти не відповідаєш, чого? Чого, чуєш?

— Не знаю, — пробурмотів він. — Будь ласка, дай мені піти вмитися.

Мати відпустила його руку, і поки він ішов до ванної, Боджа сказав: «Мені шкода, Іке». Я сказав те саме. І Обембе. І Девід теж. Хоч Ікенна й не відповів на будь-чиї співчуття, цього разу він не гахнув дверима. Він причинив їх і тихенько замкнув.

Щойно Ікенна зник з наших очей, Боджа побіг на кухню й повернувся з віником — жмутом тоненьких, мов