Читати книгу - "Пригоди. Подорожі. Фантастика - 87"

пили за моє здоров’я і здоров’я пані Пуапель і Іветт, яким передова французька наука завдячує тим, що її видатний представник залишився живий, бо з ризиком для життя вони врятували його в період окупації, пан Леннек приглядався до того, як посміхається мені Іветт, а я переймався дедалі більшою симпатією до всіх цих людей.

Вони, очевидно, приходили сюди вже не вперше, бо ніхто ніби не помічав запаху, що линув від Лярусса, і, здавалося, належали всі до однієї якоїсь дивної секти, що сповідує ідею відносності загальноприйнятих цінностей. Принаймні в їхніх словах у різній формі з різних приводів прочитувалися думки про те, що буття таке нетривале у порівнянні з безконечністю небуття, що комфорт та інші переваги буття не варті тих зусиль, які на них витрачають. Врешті, коли можна уявити собі веселу поминальну вечерю, в якій взяли б участь доброзичливі і трохи нетверезі люди, то вони б вели між собою приблизно такі ж або схожі розмови.

На десерт подали рум’яні, немов тільки-но зірвані яблука, — мені пояснили, що їх тепер загортають не в папір, як колись, а в спеціальну плівку, і вони добре зберігаються до нового врожаю. Дочка головного лікаря мадемуазель Равелон розрізала яблуко і раптом одсахнулася, випустила сигарету, злякано подивилася на свого батька і вся зіщулилася. Я подивився на яблуко. Там був скручений хробак. Формою своєю він схожий був на істоту, яку я побачив на старому кладовищі. Присутні удали, ніби нічого не помітили, а Іветт мовчки взяла яблуко і винесла його з кімнати.

Спав я погано, часто прокидався, щоразу пив сидр із содою, мені нічого не снилося, але, прокидаючись, я наче в тяжкому кошмарі згадував бридотну істоту, яку побачив у розкопаній могилі, і про те, як перезирнулися Іветт і пані Пуапель, і як злякалася хробака мадемуазель Равелон, і думав, що, очевидно, я занедужав, що в мене якесь дивне і, безперечно, психічне захворювання. І почалося воно не на цьому кладовищі, а ще в Парижі. Чого б тоді я сюди приїхав через стільки років?

Коли я прокинувся вранці і допив свій сидр із содою, всі, за винятком пані Пуапель, уже розійшлися — Іветт і Жюстін до школи, а пан Леннек на станцію обслуговування автомобілів. Я відмовився од сніданку, сказав, що прогуляюся, і рішуче, не залишаючи собі часу на роздуми, попрямував на старе кладовище.

Коли я зазирнув в розкопану могилу — я зупинився за кілька кроків від краю, — то побачив, що там нічого нема. Здавалося, це мало б мене збентежити: виходить, я й справді схильний тепер до галюцинацій, та я, навпаки, заспокоївся. Я підійшов ближче і вирішив, що спущуся в яму, хоч мені дуже не хотілося цього робити.

І тут я помітив, що вже в іншому місці, під шаром землі і глини, щось ворушиться, мені здалося навіть, що я розрізняю білувато-брудну шкіру.

Я відійшов од могили, пошукав очима і побачив на землі те, що мені треба, — зварений з водогінних труб хрест завдовжки у півтора метра. Я взяв іржавий важкий хрест у руки, повернувся до ями, опустив трубу вниз і почав нею розгрібати в тому місці, де, як мені здалося, ворушилася ця істота. Вона була на місці. Вона, як і раніше, щось жувала, і ледь рухалась, і ніяк не реагувала на те, що я розгрібаю землю кінцем труби. Та коли я ненавмисне зачепив її цим тупим кінцем, вона раптом неголосно вискнула, як вищить пацюк, якого вдарили каменем. Я витяг хрест, кинув його на землю і швидко пішов геть.

Це не була галюцинація. Це була якась нісенітниця. Знахідка нового жука — подія в науці. А тут зовсім невідома істота і ніхто про неї не чув?..

На обличчі Іветт я побачив ту саму рішучість і той самий біль, як того дня, коли я знов пішов до партизанів. Вона тоді немов передчувала, що я до неї не повернуся. За вказівкою керівників місцевого Опору мене переправили до Англії, де я навчався готувати вибухівку з того, що є напохваті. Там і розпочалася моя кар’єра хіміка.

Вперше я побачив її колишньою Іветт.

— Не треба було знов туди ходити, — сказала вона.

— Не треба було, — підтвердила пані Пуапель.

Ми були втрьох на кухні, і обличчя жінок були напружені і зосереджені.

— Ми знаємо про це, — сказала Іветт. — Хоч самі не бачили. І не чули, що вже й на старому кладовищі…

— Не розумію, — сказав я. — Виходить, якісь люди вже зустрічали цю істоту?

— Так, — сказала Іветт. — Тільки не тут, а в лісі, побіля Генгана.

Я був приголомшений.

— Але вчені, фахівці обстежили її? Що це таке?

— Не знаю, — відповіла Іветт.

Я не хотів їх образити, та все ж таки зауважив, що в них тут якісь середньовічні уявлення, якесь ставлення до явищ природи, як до вурдалаків і відьм, що насамперед годилося б повідомити про це фахівців, які б розібралися,

що це таке.

— Не знаю, — знову сказала Іветт. — У нас про це, мабуть, усі чули. Та розмовляти не будуть. Страшно всім і гидко. Хіба що пан Блоссак. Це наш інспектор. Він природознавець. Викладає біологію. Поговори з ним…

Після того як я доторкнувся до цієї схожої на людський зародок істоти кінцем залізної труби і почув неголосний виск, мене не залишало дивне відчуття легкого нездужання — щось схоже на початок захворювання на грип: морозило, і тихо дзвеніло у вухах, і злегка боліли суглоби.

— Як ви? — спитала пані Пуапель. — Я вам зараз грогу гарячого… З ромом. Може, ви полежите?.. — І спроквола неохоче додала:

— Кажуть, хто це побачить, потім почувається недужим.

Уночі мені снилося, що в кімнаті сліпуче світло, і я щоразу прокидався від цього, та було темно. Я заплющував очі, засинав, і знову мені здавалося, ніби спалахувало щось схоже на потужну лампу, на прожектор, на сонце, а може, на вибух.

Пан Блоссак — людина близько тридцяти років, схожий на Ісуса Христа-акселерата, зріст майже під два метри, у сірому костюмі, судячи з усього, конфекційного походження, слухав мене, мружачись і злегка пихкаючи.

— Ви хто за фахом? — спитав він, не церемонячись.

— Хімік, — відповів я стримано.

— Хімія тепер як філософія, — зневажливо одгукнувся пан Блоссак. — Який ви хімік?

Хімія й справді перетворилась тепер на надзвичайно широку науку, і мені важко було б пояснити людині, далекої від моєї спеціальності, що саме я роблю.

— Ліофільність глинистих мінералів, — відповів я. — Ну, це колоїдна хімія.

— А теорію еволюції ви собі хоч