Читати книгу - "Політ співочого каміння. Трилогія з народного життя"

— Божіньку великий, ще лем літо уцірькнуло зуби, а вже така жара, що все боюся, авби тобі, діду, яйця не попарилися, — каже в’їдливо баба Фіскарошка Соломонові, що апетитно плямкає губами після смачного сну.

— Я, Марько, вчора чув по радійови, шо сесе тому так жарко, бо до нас урвалися горячі вітри з Африки, — каже флегматично Соломон.

— А не казали у радійові, чи сісі африканські вітри не принесуть із собою до нас і негрів? — запитала Фіскарошка.

— Сього Марько, я не чув… — стенув безвинно плечима Соломон. — А што — може бути і такоє чудо?

— У сьому курвацькому світі вшитко може статися, — каже баба. — Але, у сорок четвертім році, як типир говорить «галя»,[39] до нас подули червені вітри із Востока… І, видиш, результат — ті вітри до нас нанесли тілько большевиків, што нигда-шуга[40] звідси уже не вивітряться…

Дідо глибокодумно чеше потилицю і мовить протяжно…

— Ти, Марько, у нас великий філозоф… Кедь тя случайно москалі хоть на 25 годів заквасять за твою мудрість у темницю, даву линдик на одрізаніє, што ти би намного більше книжок настругала, як Владьо Ленін, Йовжка Сталін і Карла Маркса вмісті взяті.

— Того нигда не станеться хотя би по тій причині, шо твій линдик уже давно на колгозній пензії. Із нього такий вояк, як із баби руський козак, — вжалила під ніс Соломона Фіскарошка.

А далі вже з любов’ю додала:

— Ти, філозофе, ліпше уповіш: што ся тобі уночі снило… так крехтав і йойкав, што подумала: ачей босоркані на тобі літають…

— Не знаю, коли і шо ти чула, айбо мені вже пару днів дуже красні і багаті сни родяться…

— А ну ж розкажи і нам із Митьком… Може, і нам штось із того багатства перепаде…

— … Так от слухай, Марько ороньова… сниться мені… Лежу я гейби на воротах, а із двору Гітлєрки виходить пишна пані. А така красна, як помаранча, — дід Соломон аж знову плямкнув губами, ніби й сам скоштував щойно скибочку помаранчі… — Підходить та солодка пані до нашого двору та й каже: «Одчиняйте, Мішку, ворота, бо до вас щастя йде на гостину»… А я, знамо, звідаву: «Що за щастя і відки воно преться?» А помаранчова паніка засміялася радостно, як зелена неділя, і каже: «А што ви, сватику, мене не впознали? Я і є вашоє щастя!..»

— Гоп-стоп, триндо! — перебила владно рукою баба Фіскарошка. — Ти спершу ліпше скажи: у якому сесе сні прийшло до тебе помаранчове щастя — у передполудняшньому, полудняшньому, популудняшньому, вечірньому, нічному ци ранішньому… Поскілько ти спиш майже двайціть чотири години на добу, то сесе дуже важно знати, авби вирахувати, коли сесь сон може збутися, — мовила замисливо баба, хутко обскубуючи картоплю до сніданку.

— Но само знамо, шо каждому нормальному мужчині паніки сняться над рано…

— Ага, сесе значиться, що помаранчова паніка тобі сміялася у ранішньому сні, — задерла уверх голову баба, щось прошептала і твердо мовила. — Щастя припреться до нас сьогодні!..

Не встигла Фіскарошка розгадати віщий сон Соломона, як на східцях перелякано загриміли відра, заверещали сінешні двері і у хату палаючим смолоскипом влетіли мої солодкі нянько.

— Мамко мої, рогата свиня до школи більше не піде! — істерично заволав він на порозі.

Мені стало моторошно. І наскільки не парко під периною, мене враз обдало морозом. Вістка про те, що рогата свиня, тобто я, позбавлена відвідувати шкільні заняття, не на жарт перелякали і бабу. Проте, як це водилось завше, вона миттю схопила себе в руки, опанувала ситуацією, кинула орлиним поглядом кудись у Всесвіт і хижо запитала:

— А чого сесе би наша рогата свиня… прости Господи… наш Митрико до школи не ходив?

— Бо так уповів мені Іван Сусанін, директор, — ледь не плачучи, констатували мої золотенькі нянько. — Стрів мене перше на вулиці і каже: «Якшто ще раз увиджу вашого розумного міністра у школі, то поміняю’ му голову на гузицю! Най іде гуси пасти, там йому місце!..»

— Так і казав? — перепитала з іронією баба.

— Так і казав — гуси пасти!

— Но позерай лем ся, який у нас Сусанін вумний, — зі злою посмішкою мовила Фіскарошка. — Най наш міністер іде гуси пасти! А шо, гуси — не тварі Божі? — раптом сердито рявкнула баба. — Шо, наш Митрик і гуси — послідня худоба на землі? А ци знає Сусанін, шо гуси, святили би ся, спасли колись великий варош Будапешт!?

— Не Будапешт, а Рим!.. гуси Рим спасли! — не втерпів я і вигулькнув із-під перини.

Історія, як я вже неводнораз згадував у попередньому письмі, була моєю коханою наукою. І хоч як мені не було жахно від мого нянька, як істинний лицар, я не міг дати кохану в образу…

— Не варош Будапешт, а Рим гуси спасли… од варварів… — ще раз підкреслив інтелігентно я із-під перини…

— То єден фрас!.. Просто там,