Читати книгу - "Вершник без голови"

Досі він тішив себе надією, що от-от наблизиться на таку відстань, щоб накинути, на лошицю ласо й знову підкорити її собі. Та дедалі ця надія почала згасати.

Тепер вони мчали серед чагарів, що рясно вкривали прерію, а подекуди переходили в суцільні зарості. Це додало мустангерові тривоги. Плямиста лошиця могла забитися в хащі або зникнути з очей за чагарями.

Диких кобилиць тепер було видно лише час від часу, дедалі рідше. Скоро вони мали зовсім щезнути. Скидалося на те, що їхня давня товаришка вже не зможе наздогнати табун.

Але хіба від того щось зміниться? Якщо дівчина загубиться серед прерії або в чагарниках, то однаково, чи вона буде сама, чи між диких коней, — і те, й те дуже небезпечне.

Та раптом мустангер згадав про куди страшнішу небезпеку, таку страшну, що він спохмурнів ще дужче й сам незчувся, як розпачливо вигукнув:

— О небо! Що, як сюди забредуть жеребці? Вони люблять товктися серед цих чагарів. Лише тиждень тому я їх тут бачив. А тепер же… атож, тепер саме та пора, коли вони шаліють!

Моріс знову щосили вдарив гнідого острогами, і кінь, що й так гнав шаленим чвалом, ледь повернув голову й докірливо позирнув на нього.

І саме в цю напружену хвилину дякий табун зник з очей гнідого та його господаря і, мабуть, так само й з очей плямистої лошиці та її вершниці. В тому не було нічого загадкового: просто кобилиці забігли ще далі в чагарі, і густа хаща поглинула їх.

Зникнення табуна подіяло на плямисту лошицю, мов якісь чари. Неначе за наказом, вона раптом побігла повільніше і за хвилю стала, як укопана.

Тим часом Моріс, і далі женучи чвалом, вилетів на широку зелену галявину й побачив утікачку, що стояла нерухомо, наче статуя. А вершниця спокійно сиділа в сідлі, тримаючи в руках поводи, і ніби чекала на нього.

— Міс Пойндекстер! — засапано промовив мустангер, під'їхавши до неї. — Який я радий, що ви таки скорили цю дику істоту. А то я вже почав боятися…

— Боятися, сер? Чого?

— Та за вас же, — відповів він трохи розгублено.

— О, дякую, містере Джеральде. Але хіба мені загрожувала якась небезпека? Ви справді так гадаєте?

— Якась небезпека! — проказав за нею ірландець, чимдалі дужче дивуючись. — Верхи на ошалілому мустангу, серед дикої прерії?

— То й що? Вона ж не могла мене скинути. Я добре вмію триматися в сідлі, сер.

— Я знаю, міс, але все ваше вміння дуже мало б вам зарадило, якби ви заблукали в цих заростях, де й корінний техасець навряд чи знайде дорогу. А до того вже йшлося.

— Подумаєш, заблукала б! Оце і б та небезпека, якої ви боялися?

— Не тільки. Ви могли зустріти…

— Індіанців? — жваво перебила його дівчина. — А що, як і зустріла б? Команчі ж тепер у мирі з нами. І вони напевне не скривдили б жінки, ці хоробрі воїни. Так казав нам майор, коли ми їхали сюди. Повірте мені, сер, я була б тільки рада зустріти цих благородних дикунів, побачити їх вільними серед їхньої рідної прерії, верхи на конях, а не такими, як бачила досі по наших селищах, — затурканими й вічно п'яними від «вогненної води».

— Я схиляюсь перед вашою сміливістю, міс, але якби мав честь бути одним з ваших друзів, то дозволив би собі застерегти вас. Ті «благородні дикуни», як ви їх називаєте, не завжди тверезі й у прерії і не такі вже шанобливі до жінок, як вам казали. І коли б ви зустріли їх…

— Коли б я зустріла їх і вони виявили якісь лихі наміри, я б просто гайнула повз них і повернулася до своїх друзів. І нехай би хто спробував наздогнати мене на моїй прудконогій лошичці. Он навіть вам це насилу вдалося, хіба не правда?

Очі молодого ірландця, й перед тим уже здивовані, розширилися ще дужче, і тепер у його погляді злилися подив і недовіра.

— Але… — вимовив він нарешті, — ви ж не хочете сказати, що не втратили влади над лошицею… що вона вас не понесла? Чи я маю розуміти це…

— Ні, ні, ні! — квапливо відказала дівчина, ледь помітно зніяковівши. — Вона таки понесла… цебто спочатку… Але потім… уже потім я побачила, що можу легко спинити її. Та, власне, так я й зробила, ви ж бачили?

— А могли б спинити й раніше?

Це запитання підказала мустангерові дивна думка, що раптом сяйнула в нього, і він нетерпляче очікував відповіді.

— Та мабуть… мабуть, могла. Певно, що змогла б, якби трохи дужче напнула поводи. Але розумієте, сер, я люблю проїхатись добрим чвалом, особливо у прерії, де можна не боятися наскочити, на — порося, курку чи дітлаха.

Моріс вражено дивився на неї. Ще ніколи в житті, — навіть у його рідній країні, де жінки славляться своєю мужністю й передусім хвацькою верховою їздою, — йому не траплялося зустріти вершницю, яка зрівнялася б з цією, що була тепер перед ним. Від подиву й захвату він не міг навіть здобутися на якесь слово.

— Сказати правду, — з чарівною щирістю вела далі дівчина, — я нітрохи не засмутилася тим, що лошиця мене понесла. Всі оті балачки, пусті компліменти часом набридають. Мені хотілося подихати свіжим повітрям і побути на самоті. І от бачите, містере Джеральде, якраз випала добра нагода: не треба було щось пояснювати, вибачатися.

— Вам хотілося побути на самоті? — спитав мустангер, видимо розчарований. — Тоді пробачте, що я завадив вам у цьому. Повірте, міс Пойндекстер, я поїхав за вами, бо таки був певен, що вам загрожує небезпека.

— Ви дуже люб'язні, сер, і тепер, коли я знаю, що небезпека справді була, я вам щиро вдячна. Скажіть, адже ви мали на увазі індіанців?

— Ні, не тільки… Власне, про індіанців я й не думав.

— Ще якась небезпека? Яка ж, сер? Скажіть мені, щоб я стереглась її надалі.

Моріс відповів не одразу. Його увагу привернув якийсь звук, і він обернувся, так наче й не чув запитання.

Зрозумівши, що він щось почув, креолка й собі прислухалась. До неї долинуло пронизливе й уривчасте іржання, потім знов і знов, а тоді — тупотіння копит. Наближаючись, ті звуки немовби стрясали навколишнє повітря.

Для ловця коней усе