Читати книгу - "Викрадений"

Тієї ночі я спав дуже неспокійно, побоюючись, щоб мене не пограбували. Але я боявся даремно, бо хазяїн будинку був не грабіжник, а тільки злидар нещасний і великий шахрай. Та й сусіди його виявились не багатші, бо вранці нам довелося йти п'ять миль до одного багатія (як висловився мій хазяїн), щоб розміняти гінею. Можливо, він і вважався багатієм на острові Мулі, але на півдні Шотландії на нього дивилися б як на злидаря, бо йому довелося віддати всі гроші, які знайшлися в домі, перевернути догори дном всю хату і ще й позичити в сусіда, щоб нашкребти двадцять шилінгів сріблом. Він залишив собі один шилінг, запевняючи, що не може обходитись без дрібних грошей, тримаючи таку велику суму під замком. Незважаючи на це, він був дуже люб'язний і балакучий, запросив нас обох пообідати з його сім'єю і приготував у гарній порцеляновій мисці пунш, після якого мій шахраюватий провідник так розвеселився, що відмовився йти зі мною далі.

Я розгнівався і звернувся по допомогу до багатія (його звали Гектор Маклін), у присутності якого я домовлявся зі своїм хазяїном і заплатив йому п'ять шилінгів. Однак Маклін, який теж чимало випив, заявив, що порядний джентльмен не має права вставати з-за столу, коли подано пунш, а тому мені нічого більше не залишалось, як сидіти й слухати якобітські тости та гельські пісні, доки всі перепилися й побрели, заплутуючись ногами, спати, хто до ліжка, а хто в клуню.

Наступного дня (четвертого дня моїх мандрів) ми прокинулись, коли не було ще й п'ятої години, але мій шахраюватий провідник одразу ж присмоктався до пляшки, і я цілісінькі три години витягав його з будинку, та й то, як ви побачите, на свою голову.

Поки ми спускалися в порослу вересом долину перед оселею містера Макліна, все йшло гаразд, хоч мій провідник весь час оглядався і на запитання, чому він так робить, тільки шкірив зуби. Та не встигли ми обминути пагорб і відійти від будинку, як він заявив, що Торосей прямо попереду і що мені треба прямувати до пагорба, на який він показав рукою.

— Мені це зовсім ні до чого, — сказав я у відповідь, — адже ви йдете зі мною.

Але нахабний шахрай відповів по-гельському, що він не розуміє англійської мови.

— Послухайте, чоловіче добрий, — звернувся я до нього. — Я чудово знаю, що ваша англійська мова то зникає, то вертається. Скажіть, як її вернути? Скільки вам ще заплатити?

— П'ять шилінгів, — заявив він, — і я доведу вас до Торосея. Подумавши трохи, я запропонував йому два шилінги, на що він квапливо згодився, але зажадав одержати гроші наперед. "На щастя", сказав він, та більше, мабуть, на моє нещастя.

Два шилінги діяли недовго: не пройшовши й кількох миль, він сів край дороги і роззувся, наче збирався відпочивати.

Я оскаженів.

— Що?! Ви знову забули англійську мову? Він нахабно відповів:

— Авжеж! Забув.

Тоді я не витримав і підняв руку, щоб ударити його, та він, вихопивши зі свого лахміття ножа, припав до землі й вишкірив на мене зуби, наче дикий кіт. Забувши про все на світі, я гнівно кинувся на нього, відштовхнув лівою рукою ніж, а правою вдарив чолов'ягу в обличчя. Я мав неабияку силу, до того ж дуже розізлився, а мій супротивник був дрібний на зріст. Від удару він важко впав переді мною на землю. На щастя, падаючи, він випустив з рук ножа.

Взявши ніж і його черевики, я побажав йому всього найкращого і рушив далі, залишивши провідника роззброєним і босим. Я весело прямував уперед, упевнений з багатьох причин, що справедливо покарав негідника. По-перше, він знав, що більше не одержить від мене грошей, по-друге, черевики в цій місцевості коштували лише кілька пенсів і, по-третє, ніж, який насправді виявився кинджалом, він носив протизаконно.

Через півгодини я наздогнав кремезного чоловіка в лахмітті, який, хоч і намацував шлях ціпком, пересувався досить швидко. Він був сліпий і відрекомендувався вчителем закону Божого, що мало б заспокоїти мене. Проте мені чомусь не сподобався похмурий і зловісний вираз його обличчя, а коли я пішов поруч з ним, то помітив, що з кишені його куртки виглядає сталева колодочка пістоля. Тих, хто носив такі речі, перший раз штрафували на п'ятнадцять фунтів стерлінгів, а вдруге висилали в колонії. Я ніяк не міг зрозуміти, навіщо вчителеві закону Божого потрібна зброя і що може робити з пістолем сліпа людина.

Я розповів про свого провідника, бо пишався власним учинком, а хвастощі взяли цього разу гору над обережністю. На згадку про п'ять шилінгів чоловік так обурився, що я вирішив за краще нічого не згадувати про два інші й радів, що він не може бачити мого засоромленого обличчя.

— Хіба це так багато? — спитав я, затинаючись.

— Надто багато! — вигукнув він. — Та я сам охоче проведу вас до Торосея тільки за чарку горілки. За ту ж ціну ви матимете ще й велике задоволення від товариства такої освіченої людини, як я.

Я зауважив, що не розумію, як може сліпий чоловік бути провідником, але на мої слова він гучно зареготав і відповів, що його ціпок служить йому очима, не гіршими від орлиних.

— Принаймні на острові Мулі, — додав сліпий, — де я знаю кожен камінь і кожен кущ вересу. Погляньте, — сказав він, помахуючи ціпком направо і наліво, немов для того, щоб запевнити мене, — там, унизу, тече річка, а трохи вище стоїть невеликий пагорб, на вершині якого лежить камінь. Майже біля підніжжя пагорба в'ється зеленою стрічкою поміж вересом дорога в Торосей, цією ж дорогою женуть худобу, тому вона така збита.

Мені довелося визнати, що все так і є, і я висловив своє здивовання.

— О-о, — протяг він. — Це ще не все. А чи повірите ви, що коли тут можна було до оголошення акту носити зброю, я міг навіть стріляти? А таки міг! — вигукнув він, а потім, зиркнувши скоса на мене, додав: — Якби у вас був пістоль, я показав би вам свою майстерність.

Я відповів, що не маю зброї, і відійшов далі від нього. Коли б він тільки знав, що саме в цей час із його кишені визирав пістоль, а на сталі колодочки вигравали сонячні промені! Та,