Читати книгу - "Наказ лейтенанта Вершини"

Юрко хотів стріляти зразу, та подумав, що це буде якраз навпроти їхнього городу, і вирішив перебігти подалі від своєї садиби, Метнувся поза верболозами, причаївся під кущем калини. Поліцаї з лейтенантом поволі наближалися. Один з них проказав:

— Поталанило! Таку рибку впіймали! Тепер нам належить і пляшка спирту!

— Помовч, — озвався інший. — Тобі тільки спирт сниться! А Самсону та Хурсі — вічна пам'ять! Такі хлопці!

Юрко впізнав поліцаїв — лейтенанта вели Василь Риженко та Пилип Сухорук. Років п'ять тому за пограбування крамниці вони опинилися у в'язниці. Тепер повернулися в село і зразу ж пішли служити в поліцію.

Ось поліцаї вже поряд. В одного німецький автомат, в іншого гвинтівка.

Юрко поволі підняв пістолет і двічі вистрілив у Риженка. Той спинився, ніби спіткнувся на рівному, постояв якусь мить і важко впав навзнак. Сухорук з несподіванки підстрибнув на місці, тремтячими руками підняв гвинтівку — в ту мить Юрко двічі вистрілив у нього і кинувся до Вершини, почав розв'язувати руки.

— Не розв'язуй, — тихо проказав лейтенант. — Візьми у Риженка фінку за поясом і переріж мотузок. Спасибі за виручку. Не чекав я такої несподіваної допомоги. Давай повкидаємо поліцаїв у річку та й будемо розбігатись.

Вершина схопив поліцая за ноги, підтяг до кручі і кинув у Прип'ять.

За хвилину другий теж опинився в річці.

Лейтенант забрав автомат, гвинтівку, подав Юркові руку:

— У наступний четвер, як усе буде гаразд, навідайся зранку до шевця Семена Яхна. Пароль: «Полатайте черевик, бо п'ята по землі човгає».

І лейтенант зник за вербами.

Юрко перебіг городи, вскочив у повітку, ліг на сіно, вкрився ковдрою. Ледь чутно рипнули двері повітки. Юрко запитав:

— Хто там?

— Це я, Леся! Ти чув стрілянину на березі?

— Чув…

— Я встала, підійшла до вікна і бачила, що ти в повітку заскочив. Ти був там? І чого в тебе так голос тремтить? Що трапилося?

— Іди сюди, Лесю! Побудь біля мене. Леся злізла на сіно, сіла біля Юрка:

— Що там за стрілянина була?

— Мабуть, поліцаї стріляли, щоб не боятися. Я вибіг на стежку, а там убитий…

— Хто вбитий? — сполохано запитала дівчина.

— Не знаю! Не роздивився… Так я побіг і сховався в повітку! Страшно мені!

— Ходімо у хату!

— Ні, побудь зі мною…

— Чого тобі страшно?

— Я тільки що двох поліцаїв застрелив!

Леся відсахнулася від Юрка, недовірливо запитала:

— Яких поліцаїв? Що ти вигадуєш? Хіба в тебе є зброя?

Юрко дістав з кишені пістолет:

— Ось із цього пістолета. Поліцаї схопили Вершину і вели на допит до Маєра. Ось я й… А тепер страшно… Безбитниця мене тіпає.

— Яка безбитниця?

— Це коли весь трясешся від страху — таку трясучку безбитницею називають.

— А ніхто не бачив?

— Ні, там нікого не було.

— Так нема чого й боятися, — полегшено сказала Леся, — ти ж лейтенанта врятував. І ворогів знищив.

— Так я ж, Лесю, вперше стріляв!

— А пригадай, як боєць біля переправи, ти ж сам мені розповідав, постріляв фашистів. Ні, Юрку, так не годиться, — заспокоювала хлопця Леся, — нема тобі чого переживати. Якби ти бачив, як поліцай тягнув на вірьовці Варю Чміль, яке в нього було хиже лице і погляд, наче у вовка. Їх всіх нищити треба!

Від цих слів Юркові полегшало.

— Це все не так просто.

— Поліцаї не люди — вороги.

— Я знаю. А все одно — страшно. Я й сам не думав, що на мене може такий переляк напасти. Добре хоч не промазав та вирятував Вершину.

— А де він?

— Забрав зброю в забитих поліцаїв і пішов.

— Слухай, Юрку, — пожвавішала Леся, — ти врятував Вершину, то хай він візьме нас у партизани.

— Не візьме.

— Чому?

— Я, Лесю, тут повинен бути.

— Розумію. Ходімо в хату.

— Дай я трохи отямлюсь, не хочу матір хвилювати, бо вона як побачить мене, то зразу про все здогадається, розпитувати почне, а мені нічого про цю сутичку не хочеться їй розповідати. І ти їй нічого не кажи, в неї хворе серце.

— Нікому я нічого не скажу, — пообіцяла дівчина, — тільки ти більше не муч себе — не думай про тих поліцаїв. Ти ж хочеш у партизани. А там кожен день — бій.

Опівдні по селу забігали поліцаї та гестапівці. Вони прочесали берег, очерети, біля переправи знайшли забитих поліцаїв. Після того німці наказали всім людям йти на майдан і чекати розпоряджень начальника жандармерії.

За годину на площі стояли мовчазні люди. На трибуну вийшов сухорлявий гестапівець з вузькими плечима, з нерухомим, ніби мертвим, обличчям. Він обвів поглядом людей і уривчасто заговорив:

— У вашому селі забито поліцаїв! Це — злочин! Нам набридли ваші бунти. Стало відомо, що в селі перебував небезпечний злочинець, бандит Вершина. Ми не раз вас попереджали: за зв'язок з бандитами будемо суворо карати. Наші попередження не діють! Зараз ми відберемо десять мешканців села і розстріляємо на майдані. Хто викриє злочинців, повідомить про бандита Вершину — одержить нагороду! Заложники будуть відпущені… Даю вам подумати десять хвилин.

Люди мовчали, гестапівець поглядав на годинник, на принишклий натовп.

Леся стояла з Юрком, міцно, як маленького, тримала за руку, щоб він, бува, не наробив дурниць. Нарешті фашист підняв руку, гукнув:

— Десять хвилин минуло! Зараз ми будемо вас стріляти!

Відібрали десять чоловік, поставили під стіну будинку, в якому знаходилася поліція. Заголосила якась жінка, заплакали діти. Юрко стояв серед жінок та підлітків, дивився на приречених чоловіків і відчував, як болісно в нього стискується, завмирає серце. Через нього загинуть невинні люди, діти залишаться сиротами. У цей час із поліції на майдан вибіг дід Нечипір, замахав руками, закричав:

— Не стріляйте! Я все бачив! Я все розповім!

Юрко почув дідові слова і закам'янів. Кінець. Тепер нічим не зарадиш. Він відчув, як здригнулася і похолола рука Лесі. Дівчина злякано глянула на Юрка і ще міцніше стисла його руку.

Фашисти підвели діда Нечипора до високого гестапівця. Той оглянув його і запитав:

— Ти бачив, хто вбив поліцаїв? Ти знаєш, де бандит Вершина? Відповідай!

Дід низько поклонився фашисту, сказав поспіхом:

— Все розкажу, як було.

Гестапівець підступився до Нечипора, запитав:

— Ти бачив бандита Вершину?

— Бачив! Я все, пане, бачив. І Вершину впізнав. Як же я його міг не впізнати, коли знаю його змалку? Пам'ятаю, як воно ще коней на толоці пасло. Таке мале було, а забіякувате — спуску нікому не давало.

— Як ти бачив бандита? — допитувався гестапівець. — Кажи!

— Отак і бачив.