Читати книгу - "Мертві душі"

"Але дозвольте", сказав, нарешті, Чичиков, вражений такою великою повіддю сліз, яким, здавалось, і краю не було: "навіщо ви перераховуєте всі їхні якості? З них же користі тепер ніякої, це ж усе народ мертвий. Мертвим тілом хоч паркан підпирай, каже прислів'я".

"Так, звісно мертві", сказав Собакевич, немов схаменувшись і пригадавши, що вони, справді, були вже мертві, а потім додав: "а втім, і те сказати: що з цих людей, які числяться тепер живими? Що це за люди? мухи, а не люди".

"А все ж таки вони існують, а то мрія".

"Ну ні, не мрія! Я вам доповім, який був Михеєв, так ви таких людей не знайдете: здоровило такий, що в цю кімнату не ввійде; ні, це не мрія! А в плечищах у нього, була така сила, якої немає в коня; хотів би я знати, де б ви в іншому місці знайшли таку мрію!" Останні слова він уже сказав, звернувшись до розвішаних на стіні портретів Багратіона й Колокот-роні64, як звичайно буває з співрозмовниками, коли один з них раптом, невідомо чому, звернеться не до

тієї особи, якої стосуються слова, а до якої-небудь третьої, що несподівано надійшла, навіть зовсім незнайомої, від якої знає, що не почує ні відповіді, ні думки, ні потвердження, але в яку одначе так утупить погляд, ніби закликає її" в посередники; і трохи зніяковівши першої хвилини, незнайомий не знає, чи відповідати йому на ту справу, про яку нічого не чув, чи так постояти, додержавши належної пристойності, і потім уже піти геть.

"Ні, більше двох карбованців я не можу дати", сказав Чичиков.

"Гаразд, щоб не претендували на мене, що багато правлю і не хочу зробити вам ніякої ласки, зводьте по сімдесят п'ять карбованців за душу, тільки асигнаціями, далебі, тільки для знайомства!"

"Що він справді", подумав сам собі Чичиков: "за дурня, чи що, мене має", і додав потім уголос: "Мені чудно, справді: здається, між нами відбувається якась театральна вистава або комедія, інакше я не можу собі пояснити... Ви, здається, людина досить розумна, володієте відомостями освіченості. Адже предмет просто: фу-фу! Чого ж він вартий? кому потрібний?"

"Та от ви ж купуєте, виходить потрібний".

Тут Чичиков прикусив губу і не знайшов що відповісти. Він почав був говорити про якісь обставини фамільні й родинні, але Собакевич відповів просто:

"Мені не треба знати, які у вас відносини: я до справ фамільних не втручаюсь, це ваше діло. Вам знадобилися душі, я й продаю вам, і будете каятись, що не купили".

"Два карбованчики", сказав Чичиков.

"Ото справді, заторочила сорока про Якова одно про всякого, як каже прислів'я, як уперлися в два, так не хочете з них і з'їхати. Ви давайте справжню ціну!"

"Ну, вже чорт його бери!" подумав сам собі Чичиков: "полтиника йому набавлю, собаці, на горіхи!" "Гаразд, полтиника набавлю".

"Ну, гаразд, і я вам скажу теж моє останнє слово: п'ятдесят карбованців! далебі, збиток собі, дешевше ніде не купите такого гарного народу!"

"От жмикрут!" сказав сам собі Чичиков і потім додав уголос з деякою досадою: "Та що, справді... немовби дійсно серйозна справа; та я в іншому місці задарма візьму. Ще мені всякий охоче збуде їх, щоб тільки швидше спекатися. Дурень хіба держатиме їх при собі й платитиме за них податки!"

"Але чи знаєте, що такого роду купівлі, я це кажу між нами, по дружбі, не завжди дозволенні, І коли б розказав я або хто інший, такій людині

не буде ніякої довіреності щодо контрактів або вступу в які-небудь вигідні зобов'язання".

"Бач, куди націляється, негідник!" подумав Чичиков і тут же якнайхолоднокровніше промовив: "як ви собі знаєте, я купую не для якоїсь потреби, як ви гадаєте, а так, з нахилу власних думок. Два з половиною не хочете, прощайте!"

"Його не зіб'єш, неподатливий" подумав Собакевич. "Ну, Бог з вами, давайте по тридцять і беріть їх собі".

"Ні, я бачу, ви не хочете продати, прощайте!"

"Дозвольте, дозвольте!" сказав Собакевич, взявши його за руку і ведучи у вітальню. "Прошу, я вам щось скажу".

"Чого турбуватись, я сказав усе".

"Дозвольте, дозвольте!" сказав Собакевич, не випускаючи його руки і наступивши йому на ногу, бо герой наш забув постерегтися, і за кару мусив засичати й підскочити на одній нозі.

"Прошу пробачення! я, здається, вас потурбував. Будь ласка, сідайте сюди! Прошу!" Тут він посадив його в крісло з деякою навіть спритністю, як такий ведмідь, що вже побував у руках, уміє і перекидатись, і робити усякі штуки на запитання: — а покажи, Мишко, як баби паряться? або: як, Мишко, малі хлопці горох крадуть?

"Справді, я марно час гаю, мені треба поспішати".

"Посидьте одну хвилиночку, я вам зараз скажу одне приємне для вас слово". Тут Собакевич підсів ближче і сказав йому стиха на вухо, ніби секрет: "хочете ріг?"

"Тобто, двадцять п'ять карбованців? Ні, ні, ні, копійки не добавлю".

Собакевич замовк. Чичиков теж замовк. Хвилини дві тривала мовчанка. Багратіон з орлиним носом дивився з стіни надзвичайно уважно на цю купівлю.

"Яка ж буде ваша остання ціна?" сказав нарешті Собакевич. "Два з половиною".

"Справді, у вас душа людська все одно, що парена ріпа. Та хоч по три карбованці дайте!"

"Не можу".

"Ну, нічого робити з вами, беріть! Збиток, та вже норов такий собачий: не можу не зробити приємності ближньому. Але ж я гадаю, що й купчу треба укласти, щоб усе було як слід".

"Розуміється".

"Ну, отож-то, треба буде їхати в місто".

Так закінчилася справа. Обидва вирішили, щоб завтра ж бути в місті й управитися з купчою. Чичиков попросив списочок селян. Собакевич охоче згодився і тут-таки, підійшовши до бюро, власноручно взявся виписувати всіх не тільки поіменно, але навіть з означенням похвальних якостей.

Чичиков попросив списочок селян. Собакевич охоче згодився і тут-таки, підійшовши до бюро, власноручно взявся виписувати всіх не тільки поіменно, але навіть з означенням похвальних якостей.

А Чичиков, з нічого робити, почав, будучи позаду, розглядати всю його простору постать. Як глянув він на його спину, широку, як у вятських, присадкуватих коней, і на ноги його, подібні до чавунних тумб, які ставлять на тротуарах, не міг не скрикнути в душі: "Ну ж