Читати книгу - "Веселий ярмарок"

Мишоподібний суб'єкт, виявляється, ніколи не відзначався особливим запалом до суспільно корисної роботи — більше власною пасікою та присадибною латифундією опікувався, а про людське око в колгоспних сторожах давно вже ходив. Та останнім часом зовсім на колгоспне виробництво рукою махнув. Навіть сторожувати покинув — у «бізнес» полинув. То медом та яблуками на ринку торгує, то купить десь по дешевинці крадений папір і з свого ж сусіда злупить за нього втридорога, то самогоноварінням промишляє. Не гребував і крадіжками. Якщо десь у колгоспі щось погано лежить, неодмінно до своєї цегляної, шифером критої «нори» потягне. Попадеться зерно — загребе зерно, попадеться сіно — потягне сіно, трапляться цукрові буряки — потягне буряки, благо з них міцний самограй вариться, а цей диявольський напій завжди в ціні...

Але все має свій початок і свій кінець. Урвався нарешті терпець у колгоспних керівників, і вони суворо-пресуворо попередили мишоподібного суб'єкта:

— Або... або! Або перестань паразитувати, або кінчиш «холодною». Час уже за розум братися, чоловіче! Годі тобі потурати.

Але мишоподібний суб'єкт взявся не за розум, а за писанину. Полетіли, мов чорне гайвороння, страшні, злобні листи з наклепами на голову колгоспу, на секретаря партійної організації, на агронома. Полетіли в область, полетіли в Київ, полетіли в Москву, полинули в усі редакції, в усі інстанції. Підписані вони були по-різному, однак за почерком і за змістом, як кажуть юристи, були ідентичні: «Рятуйте! Гинемо! Голова нашого колгоспу Загоруйко, секретар парторганізації Немира, агроном Жеребило зневажають соціалістичну законність, ігнорують мало не до смерті колгоспників, пиячать, розкрадають колгоспне майно, споруджують собі та ще своїм родичам великі будинки з крадених матеріалів, беруть хабарі, а районне керівництво покриває злочинців».

От і почали наїздити в село комісії, ревізори, інспектори, кореспонденти, працівники міліції й прокуратури. Наїздять з району, наїздять з області, наїздять з Києва, наїздять з Москви. Перевіряють, опитують, шукають ті «великі будинки», що їх побудували керівники колгоспу собі і своїм родичам із крадених матеріалів, шукають побитих колгоспників, але нічого знайти не можуть. Не підтверджується жоден факт із мишачої писанини, все в ній брехня, все вигадки. Проте папери пишуться. Пишуться акти, пишуться доповідні, пишуться пояснення, бо так уже заведено. Покажіть мені, шановний читачу, хоч одну таку комісію, яка б десь щось перевіряла і щоб за нею не тягнувся довжелезний паперовий хвіст.

А в колгоспі «Широкий лан» їх побувало більше двадцяти.

А ще коли взяти до уваги існуючу недобру традицію, за якою перевіряючі, як правило, починають розслідування не з розшуків того, хто писав, а беруть за петельки насамперед тих, на кого він писав, то не важко зрозуміти, скільки нервів висотано в опаплюжених, скільки колгоспників невчасно відірвано од роботи, скільки паперу було переведено...

Голові колгоспу Загоруйкові угору ніколи глянути, а тут — давай грунтовні пояснення комісіям, кореспондентам, пиши доповідні, підписуй акти, доводь, що ти нічого не крав, що ти нічого не «попирав» і нікого не «ізбивав». А про господарство, про роботу — вже й мови бути не може. Яка там в дідька лисого робота, коли тут таке закрутилося, таке завертілося, хоч бери та лазаря співай.

Нерви товариша Загоруйка доведені до тієї грані напруження, за якою наступає вже інфаркт, а дьогтьоваклепник, витираючи густу слину, тільки усміхається жовчно...

Колись лихий чоловік, щоб допекти своєму недругові, підпалював його хату або ревно молився, щоб у того корова здохла. Нині це не влаштовує паплюжників. Нині підлота вдається до витонченішого способу помсти — пише брехливі доноси, пише анонімки. Пише і жде комісій.

Підлота добре знає, що жоден лист, жодна заява не лишаються у нас без уваги, без відповідного реагування. І спекулює на цьому. Спекулює на найлюдянішому, найдемократичнішому. А може, пощастить завести когось в оману! А може, якраз поталанить когось очорнити.

Я іноді думаю, чому прокуратури, суди часто змушені займатися навіть каструльними баталіями на комунальних кухнях. Чому підпилому хуліганові, котрий ударив по фізіономії випадкового перехожого, дають щонайменше п'ятнадцять діб, а то й більші строки. А чому ж дьогтьомази, анонімники, котрі нищать найдорожче — людське здоров'я, чорнять людську честь, здебільшого відбуваються легким переляком, навіть будучи викритими? Чи не пора платити їм за їх мерзотне ремесло повною мірою? Як того вимагає наша совість, як то передбачено нашим законодавством? Думаю — пора!

Федір Маківчук

ЛИСТ У КАНАДУ

Канадійському сенаторові пану Юзику у власні державні руки

Мосьпане Юзику!

Хай вам там у Канаді файненько мається, будеться та не словоблудиться, як кажуть на нашій славній Україні, звідкіль походять і ваші батьки, котрих горе і злидні загнали у давні лихі часи на заокеанські землі шукати кращої долі.

Повірте мені, ясний мосьпане, що я дуже не хотів вам писати цього листа. Просто ж не хотілося, повірте, доброго весняного дня настрою собі псувати. Повірте, ще раз прошу вас, що коли пишеш подібні неполюбовні послання, та ще, вибачайте на слові, таким троглодитам антирадянщини, як ви, мосьпане сенатор, то навіть у загартованого нашого брата сатирика, котрому на роду написано завжди мати діло з усякою нечистою силою, на душі твориться щось таке канудне, таке гидке, наче тобі за пазуху хтось холодних жаб накидав.

Може б, я і махнув на вас і на вага крикливий виступ рукою, керуючись мудрою українською приповідкою — хай співає, вона довга,— та вчора вранці заходить до мене сусіда, ветеран славної гвардії, батька якого, теж робітника-арсенальця, у 1918 році петлюрівці розстріляли за участь у Січневому збройному повстанні проти петлюрівської Директорії, і каже мені:

— Чули?

— А що, Петре Степановичу, я мав почути?

— Та випадково почув, як передавали з-за «бугра» (так у нас прозвали люди закордонні ворожі радіоголоси), що в Канаді, у їхньому парламенті чи сенаті, не скажу вже точно, влаштували ревисько — поминки по Директорії. Бачте — згадала баба дівера, що хороший був.

А найбільше варнякав на тому збіговиську якийсь їхній сенатор Юзик, і, нічтоже сумняшеся, як той казав, доварнякався до того, що запевняв, ніби ми тут спимо, а Директорію бачимо, ждемо її не діждемося, бо вона, бачте, принесла українцям таку високу демократію, таку розпрекрасну свободу, яка нині є лише в Канаді. Ну рай небесний, та й годі! Живи і радуйся, живи і радуйся! Цей сенатор запевняв, що за упокій душі Петлюри ми ревно молимося денно і нощно. Того самого Петлюри, того «лицаря», котрий розстрілами, шибеницями, шомполами й масовими погромами утверджував у містах і селах України «свободу» і «демократію», проголошену Директорією,