Читати книгу - "Щоденник сотника Устима"

Пізніше з’ясувалось: дорогу, що ми відновлювали 1993 року, в 1939-му прорубували українці, вислані з Західної України після російсько-німецької окупації Польщі. Позаяк здебільшого це була інтелігенція зі Львова та Станіслава, абсолютно не пристосована до тяжкої праці лісорубів, смертність серед них була дуже високою. У цьому ми переконалися, наткнувшись на цвинтар, де було поховано двадцять шість осіб. Після того, як роботи було припинено й енкеведисти пішли, місцеві свани поставили над цими безіменними могилками хрести. Деякі з них збереглися до наших днів.

Отак за тисячі кілометрів від України перетнулися долі земляків.

Нам було поставлено завдання - піднятися по серпантину на плато, перетнути його й, непомітно спустившись донизу, знищити автоколону, що регулярно підвозила постачання на військову базу. Завдання ускладнювалося тим, що плато було вже в альпійській зоні. Там коней використовувати було неможливо. Та й узагалі коней жаліли, на одного вантажили не більше 40 - 45 кілограм, стрільці ж тягли на собі по 50 - 55. Тому дві третини шляху нам довелося перти все на собі. При цьому доводилося вибирати між банкою тушонки та зайвою гранатою. Пріоритет зазвичай віддавали гранаті. Харчі в горах доводилось економити, денний раціон складався з трьох кубиків бульйону «Галіна Бланка», трьох сухарів та п’ятдесяти грамів порізаної на ремені сушеної козлятини. Її різали на дрібненькі шматочки й кип’ятили в бульйоні над таблеткою сухого спирту. Було таке, що навіть тут відзначилися «винахідливі» галичани, що назбирали якоїсь трави й накидали її в бульйон - «мабуть, буде борщ». Як виявилось, не буде, бо трава була полином. Залишилися тоді без обіду.

Та хіба хочеш - мусиш.

Марш пройшов вдало. Спустилися вниз. Схил гори, порослий лісом, далі - потрібна нам дорога. Ліворуч - покинуте людьми село. У ньому залишилось багато свійської худоби, що за час безладдя здичавіла й у руки не давалась. Доводилося тихенько відстрілювати її за допомогою ПБС (прилад безшумної стрільби). Зате мали свіже м’ясо, тож трохи від’їлися.

Чотири дні вели спостереження. Коли з’ясували графік руху автотранспорту, влаштували нараду. Розділили підрозділ на дві групи. Першою командував я, другою - хорунжий Пілігрим.

- Як будемо гасити колону?

Я відповів:

- Як завжди. Дочекаємося, коли всі машини вийдуть на прямий відтинок дороги. Вони йдуть з інтервалом приблизно сорок метрів. Водії на ваговозах, найімовірніше, не місцеві, дорогу не знають, тож не гнатимуть, їхатимуть обережно. Та й дорога дуже розбита, хоч-не-хоч не розженешся. А там далі ще й крутий поворот, головна машина мусить зменшити швидкість, колона неодмінно зіб’ється до купи, інтервали зменшаться, що значно полегшить нам роботу. Перший постріл з РПГ-7В по БМП охорони. Іде дощ, солдати, очевидно, будуть не на броні, а в десантному відсіку.

Якщо Еней не схибить, граната, вибухнувши всередині, знищить усіх. Отже, коли поталанить, одним пострілом виведемо з ладу ціле відділення охорони. Другий постріл по бензовозу та замикаючій машині. Як гранатомети відстріляються - барабанний вогонь із автоматичної зброї. Їжаків на дорозі, попереду колони, не розкидати. На них неодмінно наштовхнеться головний дозор. Це може зіпсувати всю справу. Краще висунемо метрів на сто вперед двох автоматників.

Хорунжий сказав:

- Згоден. Але ж у будь-якому разі частина бійців охорони колони вціліє. Як нам доповідали, всі командири супроводу колони - досвідчені кадрові російські офіцери. Вони швидко зорієнтуються в обстановці. Ті, що вціліють після першого удару, кинуться на протилежний схил дороги, там досить глибокий кювет, можна непогано закріпитися. Враховуючи чотириразову перевагу противника над нами в людях, ув’язуватись у тривалий бій ми дозволити собі не можемо. Розраховувати на миттєву перемогу - також. Противник чудово розуміє, що в нашому становищі полонених не беруть. Тож битиметься завзято. Стрілянину та вибухи почують на базі, а тим паче на блок-посту. І негайно вишлють сюди підмогу - а це рота піхоти, підсилена БМП та двома БРДМами, ходу їм сюди сорок-сорок п’ять хвилин. Можна накинути ще хвилин із тридцять на збирання та нехлюйство. Це все одно нас не рятує. Втягнуті в бій, ми неминуче потрапляємо в пастку. Прорватись у гори нам не дадуть.

Я знизав плечима:

- Не вбачаю проблем у виконанні поставленого завдання. Так, ти маєш рацію. Після обстрілу частина супроводу колони, що вціліє, відійде з дороги й, закріпившись на протилежному схилі й оговтавшись, відкриє по нас вогонь. Але за однієї умови - якщо хтось їм дасть це зробити. Як в анекдоті, коли хлопчик запитав у служителя зоопарку, чи правда, що лев тут може з’їсти сорок кілограмів м’яса за один раз, той відповів: «Правда, але хто ж йому дасть?»

- То за якої умови? - запитав хорунжий Пілігрим.

- За умови, що вцілілу після нашого обстрілу частину зустрінуть поставлені нами завчасно протипіхотні міни та розтяжки. У цьому разі ліквідація колони забере часу не більше десяти хвилин. Перестрілявши охорону та підірвавши машини, ми одразу почнемо відхід й уже за півгодини будемо в горах, у лісі. Там нас переслідувати побояться, принаймні чекатимуть підкріплень і підтримки з повітря. Водночас абхази й росіяни розуміють - нам треба якнайшвидше звідси вшитися. Тож кинуть усі сили, щоб перекрити нам найкоротший шлях відступу в напрямі до Інгурі. Вони звикли до тактики грузинських диверсійних груп і партизанських загонів - після операції, змітаючи все на своєму шляху, прориватися в Грузію. А ми підемо вгору, на Ткварчелі. Горами обійдемо Галі, перетнемо шосейку біля Чибурхенджі, та за кілька годин, якщо бог дасть, будемо на базі в Шамгоні або в Ган-Мухурі.

Плани можуть бути щонайкращі, але життя вносить свої корективи. Бензовозів у колоні виявилося не один, а два. Причому другий був із діжкою-причепом. Водій у ньому не розгубився, коли вибухнув БМП - він обминув і його, й уже палаючий перший бензовоз, і помчав у напрямі російського блок-посту. Він проїжджав через зону відповідальності гранатометника Папая. Швидкість була кілометрів 60, відстань між бензовозом та його причепом метра півтора - два. Папай стрельнув із РПГ-7В. І тут сталося, здавалось би, неможливе. За повного місячного сяйва було чітко видно, як реактивна граната пройшла між бензовозом та причепом, нічого не зачепивши. Якби я побачив це в кіно, ніколи не повірив би. Подумав би, що це вигадка режисера. Папай від злості швиргонув трубу гранатомета об землю. Але це ще не все. По втікаючому бензовозу група прикриття розрядила два автоматні й один ріжок із РПК. Загалом 108 (сто вісім!) куль. Ця машина, мабуть, була заворожена.

На відміну від росіян, які принципово не вивчають мови народів, серед