Читати книгу - "Сестри Річинські. (Книга друга. Частина перша)"

Юлько Скиба і Дувід Таненбрух були суджені в останньому великому збірному процесі комуністів Покуття.

Сліпий випадок охоронив Бронка від арешту.

Спалах інстинктивної короткої радості від того, що його обійшла біда, скорю поступився довготривалому, з неприємним осадком почуттю нез’ясованої провини перед засудженими товаришами. І ось тепер Юлько Скиба і Дувід Таненбрух повернулися знову в Наше.

Дувід і Юлько, різні по натурі й темпераменту, не особливо заприязнені до свого ув'язнення, тепер майже не розлучалися. Засвоївши одні й ті самі, породжені однаковим способом життя, прийоми мислення, своєрідну настороженість до людей на волі (незалежно від ролі у їхньому житті), до того ж тюремний жаргон, вони уподібнилися, мов ті сіамські близнюки.

Борис Каминецький сказав Бронкові наче жартома:

— Ти слухай, тобі не здається, що нашим кримінальникам вдарило кадило в ніс? А ти знаєш, таке може бути. Я знав одну попадю на Поділлі. — Згадавши свою сторону, Борис уже не міг стриматись. — Ах, Поділля! Я не буду я, коли не потягну тебе колись у ті сторони. Сонце там, я вже говорив тобі, скривається поволеньки, на очах сідає за обрій, ніби потопає…

— А як же то з попадею було?

— Ага, попадя. Хотіла баба руки накласти на себе, бо піп — ти чуєш — не цілував її так палко, як колись у молодості.

— А при чому тут Юлько з Дувідом?

— Та вони самі ні при чому. Як кажуть, неправий ведмідь, що корову з'їв, — неправа корова, що в ліс пішла. Вони не винні, то ми… Пощо було улаштовувати їм ті вар'ятські овації? Вийшли хлопці з тюрми, то й добре, що вийшли з цілими ребрами та неповідбиваними печінками. А фіміам їм курити за що? То що — дивниця, що комуністів садять? Та була б більша дивниця, коли б комуністи в тюрмі не сиділи. Хіба не так? Ти, Броник, раз чи двічі сидів?

— Раз, — не без сорому признався Бронко.

— Нічого, ще посидиш, — підбадьорив його Каминецький. — Не журися. Це тебе не мине. Але одне пам'ятай, що це, хлопче, не героїка, а служба. Ти, чуєш мене, слухай!

Бронко признав рацію Борисову. Може, й справді не треба було аж подію робити з такого повсякденного явища, як повернення товаришів з тюрми. Легко сказати?

Он Юлько — як він змінився за ці роки. Мертві (хоч і природні), без полиску зуби і жовтава, дрябла, як дамська лайкова рукавичка, шкіра аж ніяк не в'язалися у пам'яті з образом «симпатичного блондина», як звали колись Скибу дівчата.

Поза тим він лишився і далі таким же рухливим і дотепним, як колись, тільки з тією різницею, що рухливості було трішки-трішки забагато.

Натомість Дувід майже не змінився. Був, як і колись, рудий, пишноволосий, довготелесий, з рухливими, наполошеними очима. Нічого з цих зовнішніх прикмет не убуло йому.

Непропорційно довга, колінцем надломлена посередині шия ніби відставала трохи від тулуба вбік. І тому на перший погляд голова здавалася настромленою на палю.

— Де ти працюєш, Дувід? — досить недоречно запитав його Бронко.

Дувід за професією муляр. Бронко, що залишився на волі, повинен був знати, що тепер панує застій у будівництві.

— Що значить, де я працюю? Де я можу працювати? Я цікавий знати, хто тепер будується? Виділи-сьте його! Може, ти знаєш, хто тепер ставить хату, то мені скажи, а я попрошуся до нього на роботу за один кокс[41]. Я працюю! Я чекаю, коли в мого сусіда комин розвалиться. Але я не люблю бути песимістом, — чи не так, Броник? Ти не віриш мені? А якби я тобі сказав, що хочу оженитись? Ну, то що? Чого закліпав очима? Може, знаєш яку алі-бабу?[42] Що тут може бути дивного?

Броникові було не так дивно, як досадно. Зачепила його легковажність, з якою Дувід заговорив про одруження.

— Ну, дивись на нього, чого ти замислився? Броник, женитися збираюся я, а не ти! Ти хочеш знати, що я собі думаю? Сказати тобі? А може, я собі думаю, що коли мене знову запакують в цюпу[43], то якась бідна дівчина матиме кусок хліба. Ви чуєте, Каминецький, що мені говорить моя мама? «Що таке — каже моя мама, — ти її знаєш, Броник, правда? — як ти сидів у криміналі, то ти більше заробляв, як тепер. Тебе не було, — каже моя мама, — я плакала, але я більше отримувала на хату, ніж при тобі». Ви чуєте, Каминецький, як працює червона поміч?

— Ви ідіот, Дувід, — замахнувся вдарити його по носі Юлько Скиба, але той подав голову назад. — А як та бідна дівчина, яку ви збираєтесь ущасливити, залишиться після вас з купою бенькартів?[44] То як? Червона поміч має годувати весь ваш хайдер? Ви шукаєте легкого фарту?[45]

Різниця поміж ними була й та, що Дувід жив при рідні, тобто з мамою і сестрою-кравчинею, а Юлько відрікся батька і тинявся по чужих хатах. Останньо жив кутом у вдовиці-девотки[46].

Побожна вдовиця, знаючи про те, що Скиба сидів за безбожний комунізм, взяла його до себе на квартиру з богоугодним наміром навернути заблукану душечку на путь істини.

Скиба піджартовував собі, що його господині ще бракує декілька очок, щоб напевняка попасти в рай. Його навернення в лоно католицької церкви мало запевнити пані Флорі вільний вступ крізь небесну браму.

Сам Юлько вважав себе революціонером-професіоналом з вузькою спеціальністю пропагандиста. За пропаганду марксистських ідей (хлопці умудрялись кишенькове видання «Капіталу» Маркса втискати у обкладинки молитовників і «молились» з них під час богослужінь чи нудних реколекцій) Юлька вигнали з шостої гімназійної.

Дуже можливо, що коли б при допиті у дирекції він був виявив більше скрухи, то, посилаючись на недозрілий вік, його залишили б у школі, відповідно покаравши. На жаль, як сказав директор, «учень не проявив доброї волі в тому напрямі». Проте, зважаючи на розпач і мольби батька, нижчого поштового службовця, Юлькові не видали жовтого білета. Його прогнали тільки з однієї гімназії, а всі інші стояли ще отвором перед ним.

Батько, бажаючи ізолювати сина від згубних впливів комуністичної ідеології, що знайшла своїх визнавців навіть у такому тихому містечку, як Наше, прилаштував сина в гімназію в