Читати книгу - "Навколо світу за вісімдесят днів"

— «Карнатик»! «Карнатик»!

Пароплав уже димів, готовий відпливати. Паспарту залишалося зробити всього кілька кроків. Він кинувся через трап, ступив на борт і впав непритомний на бак, коли «Карнатик» піднімав якір.

Матроси (для них такі сцени були невдивовижу) перетягли бідного парубка в одну з кают другого класу, і Паспарту прокинувся аж наступного дня за півтори сотні миль від китайського берега.

Ось так Паспарту цього ранку опинився на палубі «Карнатика» й на повні груди вдихав свіже морське повітря. Саме воно остаточно привело його до тями. Він ледь зібрав свої думки докупи і зрештою пригадав усе, що сталося напередодні: Фіксове зізнання, курильню, вино.

«Либонь, — подумав він, — я хильнув зайвого! Що скаже містер Фоґґ? У всякім разі, я не спізнився на пароплав, і це головне!»

Потім він подумав про Фікса.

«Сподіваюся, — сказав він собі, — що тепер ми позбулися його: після такої пропозиції він не насмілиться переслідувати нас на „Карнатику“. Поліцейський інспектор, детектив женеться за моїм паном, підозрюючи його в пограбуванні банку! Цього ще бракувало! Містер Фоґґ такий самий злодій, як я — убивця!»

Чи варто Паспарту розповісти про все це своєму панові? Чи треба містерові Фоґґу знати про ту роль, яку відіграє у цій справі Фікс? Можливо, краще почекати повернення в Лондон і лише тоді розказати йому про те, як поліцейський агент зі столиці ганявся за ним навколо світу, і разом із Філеасом Фоґґом поглузувати з цього молодчика? Звичайно, так буде ліпше. Над цим ще варто помізкувати. А зараз він просто попрямує до містера Фоґґа і попросить вибачення за свою непристойну поведінку.

Паспарту підвівся з місця. По морю ходили хвилі, і пакетбот дуже хитало. Парубок, ще не цілком певно тримаючись на ногах, якось дістався до кают першого класу, що містилися на кормі.

На палубі він не зустрів нікого, хто хоча б скидався на його пана або місіс Ауду.

«Еге, — сказав сам собі Паспарту, — то місіс Ауда о цій порі ще спить. А містер Фоґґ, очевидно, знайшов собі партнерів для вісту і, як зазвичай…»

З такими міркуваннями Паспарту спустився в салон. Містера Фоґґа там не було. Слузі залишалося тільки одне: запитати в суднового скарбника, яку каюту займає містер Фоґґ. Той відповів, що не знає пасажира з таким прізвищем.

— Даруйте, — наполягав Паспарту, — але я говорю про високого, спокійного, нетовариського джентльмена й про молоду жінку…

— На пакетботі немає жодної молодої жінки, — відповів скарбник. — Тримайте список пасажирів, переконайтесь у цьому самі.

Паспарту пробіг очима список. Прізвища його пана там і справді не було.

У Паспарту аж в очах потемніло. Проте в нього майнула нова думка.

— Матері його ковінька, я ж перебуваю на «Карнатику»? — не стримався він.

— Так, — відповів скарбник.

— Він прямує до Йокогами?

— Цілком правильно.

Паспарту був злякався: чи не помилився він судном? Але це справді «Карнатик», і його пана тут нема.

Француз упав у крісло. Ця звістка ніби громом його вразила. Та раптом він згадав, що час відплиття «Карнатика» перенесли і він, Паспарту, мав попередити свого пана, але не зробив цього! Отже, через нього містер Фоґґ і місіс Ауда спізнилися на пакетбот!

Це, звичайно, його провина, але більшою мірою — провина того зрадника, що підпоїв Паспарту, аби розлучити його з містером Фоґґом і затримати того в Гонконгу. Нарешті він розгадав маневр поліцейського інспектора! І містер Фоґґ напевно розорений, програв своє парі й, можливо, його арештували і кинули до буцеґарні!.. При цій думці Паспарту став рвати на собі волосся. Нехай лишень цей Фікс потрапить йому до рук, він йому цього не подарує!

Трохи оговтавшись від удару, Паспарту, до якого знову повернулося самовладання, став обмірковувати своє становище. Йому не позаздриш. Наш француз прямував до Японії. Туди він дістанеться, але ж як звідтіля вибиратися? У його кишенях гуляв вітер. Жодного шилінґа, жодного пенні! На щастя, його проїзд і харчування були заздалегідь оплачені.

Отже, у своєму розпорядженні він мав п’ять чи шість днів, аби прийняти якесь рішення. Скільки він з’їв і випив за цей переїзд, навіть важко описати. Він їв і за містера Фоґґа, і за місіс Ауду, і за самого себе. Він їв так, ніби Японія, де він мав висадитися, була пустелею, де не знайдеш елементарних харчів.

13 листопада з ранковим припливом «Карнатик» увійшов у порт Йокогами.

Це важливий тихоокеанський порт. Сюди заходять усі пароплави, як поштові, так і пасажирські, що здійснюють рейси між Північною Америкою, Китаєм, Японією і Малайським архіпелагом. Порт Йокогама міститься у бухті Ієддо, поблизу другої столиці японської імперії — величезного міста Ієддо, колишньої резиденції сьоґунів; Ієддо — суперник Кіото, де живе божественний імператор, нащадок богів — мікадо.

«Карнатик» пришвартувався до набережної Йокогами, неподалік від молу й митних складів, серед численних суден різних держав.

Паспарту без особливого захвату ступив на землю доволі цікавої Країни Світанкового Сонця. Йому залишалося тільки покластися на щасливий випадок, і він побрів навмання вулицями міста.

Спочатку Паспарту потрапив до європейського кварталу, з невисокими, оточеними верандами будиночками, які правильними рядами тяглися вздовж вулиць, площ, доків, складів до самого порту. Тут, як у Гонконгу й Калькутті, населення складалося з представників усіх національностей: американців, англійців, китайців, голландців — купців, готових усе продати й усе купити; серед них наш француз почувався так, ніби потрапив до готтентотів[19].

Щоправда, Паспарту, міг звернутися в Йокогамі до англійського або французького консула, та його стримувала необхідність розповісти свою історію, тісно пов’язану з ім’ям і справами його пана, і тому, перш ніж використати цю можливість, він вирішив спробувати всі інші можливості.

Отже, пройшовши європейську частину міста й не побачивши по дорозі нічого для себе підходящого, він опинився у японській частині, вперто поклавши собі, що за потреби дійде і до Ієддо.

Тубільна частина Йокогами називається Бентен — на честь богині моря, шанованої на сусідніх островах. Тут він побачив чудові піхтові й кедрові алеї, священні ворота вигадливої архітектури, містки, що зависли серед заростей очерету й бамбуку, храми, сховані під високими, сумними віковими кедрами, святилища, у глибині яких мирно існували буддійські жерці й послідовники Конфуція, безкінечні вулиці, а на них — рум’янолицих хлопчаків, що посеред дороги бавляться з рудими безхвостими, страшенно ледачими, зате вельми лагідними котами й куцоногими собачками.

На вулицях —