Читати книгу - "Синє яблуко для Ілонки [Новели та повість]"

У Ніла була тепла кімната, Вероніка проводила біля хлопця цілі дні. Спочатку їй було страшно дивитися на нього, але поступового звикла. Допомагала хворому сісти на ліжку, підкладаючи подушку під спину. Розправляла ковдру, брала його руки в свої і перекладала їх. Вона завше дивувалася, чому в нього такі тонкі і такі важкі руки. Коли мати приносила їжу, дівчина обережно годувала його з маленької срібної ложки. Інколи Ніл не хотів ні їсти, ні розмовляти. Лежав, відвернувшись до стіни, стогнав, а Вероніка годинами дивилася у вікно-стіну, де проходило звичне сіре життя. Там, як у телевізорі, пульсували люди, вантажівки, тварини. Збоку вікна відчинялася кватирка, дівчина висипала туди крихти для синичок.

Того дня Нілові було здоровіше, Вероніка розповідала йому смішні історії зі шкільного життя. Ніл дрібно хихотів, морщачи лоба і піднімаючи плечі. Несподівано на порозі став Яструб. Витріщився на Вероніку:

— Ти… чого тут ошиваєшся? Ану геть на кухню мести! Сходи місяцями не миються! Рвань с-собача!

— Тату, чого ви?

— Геть, я сказав! — Яструб бризнув слиною на Вероніку.

Вона кинулася до дверей.

Голова Ніла лежала на подушці, сіре з сивиною волосся, зморщений лоб. Він прикрив обличчя рукою, голосно хапав повітря.

— Тату, навіщо? — видихнув Ніл.

Здавалося, він би міг винести будь-які побої, витерпіти будь-які тортури. Але не це.

Яструб рвучко заходив по кімнаті. Зупинився біля ліжка:

— Ти мій син і повинен розуміти. Все в цьому домі має заробляти гроші. Все і всі.

— Тату!

— Ця дівка теж коштує грошей і немалих.

— Ти не посмієш!

— Я саме хотів тобі це сказати, — на обличчі батька з’явилася облудна солодка усмішка.

Хлопець піднявся на ліктях, але тут же впав на подушку:

— Тоді хай тебе навік запроторять у в’язницю, хай уб’ють твою чорну душу! — Ніла била пропасниця, а він усе кричав з надривом, ридаючи, безсило мотаючи головою.

Яструб вийшов. Він знав усі закамарки свого великого прогнилого будинку, але не знав душі цієї істоти, яка була його єдиним сином.

* * *

Вероніка сиділа в кімнаті, все чула й молилася. На мить уявила, що в безмежному Всесвіті їх тільки двоє. Вона — чужа, зайва, одинока дівчина і приречений хворий хлопець. Людям до них байдуже, бо всі мають якесь призначення.

Вероніка схопилася, побігла сходами до кімнати Ніла. Яструба вже не було. Вона легко торкнулася холодної майже прозорої щоки хлопця.

— Не плач, — мовила шепотом, — скоро настане весна.

І вони обоє уявили, як набубнявіють пуп’янки і з них вицвітуть зморщені клейкі листочки. Як полетять на дорогу черемхові пелюстки, як на озері зажовтіє латаття.

— А потім настане літо, і сонце випалить листя, висушить озеро, — сумно додав Ніл, — знову все поверне на зиму.

А коли пройшла задишка, додав:

— Я відчуваю, що нас хтось бачить і про нас думає. Я напевне це знаю! Віриш?

— Це тільки Бог, Бог! — вигукнула дівчина. — Він думає про нас, він хоче нам допомогти. Я молитимуся, і ти піднімешся з ліжка, ти ходитимеш, Ніле!

У двері постукали. Зайшов лікар, став ехкати від морозу.

Вероніка взяла скрипку і мовчки рушила до дверей. Її обличчя ще сяяло, на ньому ще світилися сльози. Вона кинулася до кімнати, аби зберегти не розтраченими останні думки.

За кілька хвилин на сходах почула розмову між лікарем і Яструбом, прочинила двері:

— Як він?

— Рахунок пішов на дні й на години.

— Може б іще крапельниці?

— Це вам вирішувати.

* * *

По обіді Вероніка сиділа біля вікна і читала Нілові «Північне сяйво» Джека Лондона. Здавалося, хлопець дрімав, обіпершись об подушки і стуливши повіки. Його сіре обличчя тамувало муку. Лише інколи повіки здригалися і на обличчі з’являлася усмішка. Несподівано Ніл підняв голову і запитав її:

— А чому ти не граєш мені? Де твоя скрипка?

— А що з тобою… трапилося? — у відповідь запитала Вероніка. — Як ти захворів?

— Нічого не трапилося. Бог карає мене за батькові гріхи. За батькові, розумієш?

— Ти давно… такий?

— А тобі не все одно? Давно чи не давно. Ти ж здорова! Бігаєш, граєш. Захочеш, полетиш, як синиця.

— Я полечу? Та мене за поріг не випускають. Тримають, як у в’язниці. Я батька півроку не бачила!

Запала мовчанка, а по тому Ніл почав говорити тихо, поривчасто, ковтаючи склади і цілі слова:

— Вони хочуть, щоб я скоріше помер, розумієш? Мати вже виплакала всю свою жалість, а батько злиться.

— Ти одужаєш!

Ніл махнув покрученою рукою, відгорнув ковдру, і вона побачила тоненькі, скоцюрблені ноги. Це були ніжки немовляти, які чомусь перестали рости. У неї затремтіли руки, її зморозило, начебто стала свідком злочину.

— А ти ходив до школи? Ти вмієш читати? — запитала, щоб не мовчати.

— Загадай мені якийсь приклад на додавання. Трицифрове, чотирицифрове, будь-який, можеш? Усно.

— Піду вже, бо мені якось холодно. Піду вже?

Ніл важко дихав, починався напад астми.

— Побудь іще. Хочеш, я відгадаю твої думки? Ось подумай що-небудь… про майбутнє.

Вероніка виглянула в вікно, далеко на пагорбі стояла машина, схожа на батькову. Але як могла там опинитися батькова машина?

— Ти так часто дивишся за вікно? Хочеш утекти?

— А хто мене випустить, може ти? — відповіла похапцем, майже сердито. — Я подумала, у мене є думка. Може відгадаєш про що?

Запала мовчанка. По тому Ніл, перемагаючи задишку, мовив:

— Ти подумала погано. Спробуй щось інше.

— Ну от, — засміялася вона. — А ще хвалився!

— Ти уявила мене кажаном. З людським обличчям.

— Неправда! — застрибала Вероніка, але зустрілася з його поглядом замовкла, присіла біля ліжка.

Її свідомість зненацька пронизала думка: він може в будь-яку мить померти. Ось тепер вона з ним розмовляє, він дивиться на неї. І тим часом його вже не стає.

— Не страшно, — вимучено усміхнувся Ніл, — всі люди від народження починають умирати.

* * *

Віття дерев гуло, свистало, стовбури скрикували, поскрипували в шибку. Вероніка задрімала, а потім схопилася. Їй привиділось, мовби над нею низько пролітають хмари, на одній з них лежить Ніл. Їй стало жарко і захотілося пити. Ніч була сніжно-світла, кучугури стояли, як гори. Вона хотіла зійти на кухню і почула внизу приглушені голоси.

— Про все домовлено, нічого не буду перегравать, — гудів господар.

— Продати дівчину! А як він заявиться по дитину, що ти йому скажеш?

— Уже заявлявся стонадцять разів. Де він, ти його бачиш?

— Бійся Бога, дитина ж не винна!

— У борделі таких люблять. Пішла геть, рвань собача!

«Дві голови» схлипнула і вийшла в коридор. Господар грюкнув дверима так, наче хотів