Читати книгу - "Погоня за вівцею"
Шрифт:
Інтервал:
Додати в закладку:
— Музику послухаєте? — запитав водій.
— Якщо можна, — відповів я.
І залунала всередині автомобіля балада Шопена. Атмосфера стала урочистою, як на церемонії одруження.
— Слухайте, — спитав я водія, — а ви знаєте число «пі»?
— Ви маєте на увазі 3,14…?
— Саме так. І скільки знаків після коми можете пригадати?
— Тридцять чотири пам’ятаю, — просто сказав водій.
— Тридцять чотири?!
— Чого б ні, якщо є один простий спосіб запам’ятати… А що?
— Та нічого, — пригнічено відповів я. — Байдуже.
Поки якийсь час ми слухали Шопена, автомобіль просунувся ще на кілька десятків метрів уперед. Водії автомобілів і пасажири автобусів навколо нас дивилися на наш лімузин, як на якесь чудовисько. Навіть знаючи, що крізь його вікна, зроблені із спеціального скла, ззовні нічого не видно, під чужими пильними поглядами я почувався не дуже затишно.
— Ого, який страшний затор! — сказав я.
— Авжеж, — погодився водій. — Але так само, як після ночі настає ранок, скінчиться колись і ця дорожня перешкода.
— Правду кажете, — сказав я. — Та хіба це вас не дратує?
— Звичайно, і дратує, і завдає прикрощів. Особливо коли поспішаєш — мимоволі починаєш нервуватися. Однак я намагаюсь завжди думати, що все це — випробування для нас. Інакше кажучи, що нервування — визнання своєї поразки.
— Усе це звучить як релігійне пояснення дорожніх заторів…
— Так я ж християнин. До церкви, щоправда, не ходжу, але в душі — давно християнин.
— Он що-о-о! — протягнув я. — Та чи немає суперечності в тому, що християнин служить водієм у вожака правих?
— Шеф — чудова людина. Серед тих, кого я в житті зустрічав, він для мене — другий після Бога.
— То ви і з Богом зустрічалися?
— Звичайно. Щовечора розмовляю з Ним по телефону.
— Але ж… — почав я і розгубився. У голові наставав безлад. — Але ж якщо всі почнуть телефонувати Богові, лінія може виявитися зайнятою, хіба ні? Скажімо, як телефонний номер довідкового бюро пополудні.
— О, цим не треба перейматися. Бог всюдисущий. Навіть якщо Йому одночасно зателефонує мільйон людей, Він говоритиме з кожним окремо.
— Я цього не зовсім добре розумію. Та хіба це загальновизнане тлумачення? Так би мовити, з теологічного погляду.
— Я — радикал. А тому не в ладах з церквою.
— Зрозуміло, — сказав я.
Автомобіль просунувся ще на метрів п’ятдесят. Я затиснув у губах сигарету і вже збирався прикурити, як раптом уперше помітив, що тривалий час тримаю в руці срібну запальничку — ту саму, виробництва фірми «Дюпон», з овечою емблемою, яку мені показував секретар Шефа. Я мимоволі забрав її із собою і тепер вона лежала в моїй долоні настільки звично, що здавалося, була тут від самого мого народження. Це була бездоганна річ як на вагу, так і на дотик. Подумавши трохи, я вирішив залишити її собі. Бо хто ж бідкатиметься, якщо загубить запальничку чи що? Я кілька разів відкривав-закривав кришку, прикурив — і засунув запальничку в кишеню. Натомість у кишеньку на дверцятах автомобіля кинув свою стару, фірми «Біґ».
— Кілька років тому я дізнався від Шефа, — раптом сказав водій.
— Що?
— Телефонний номер Бога.
Я тихо зітхнув. Невже я збожеволів? А, може, вони?
— Шеф тільки вам по секрету сказав?
— Саме так. Тільки мені і то під великим секретом. Чудова людина… А що, ви теж хочете знати?
— Якщо можна, — відповів я.
— Тоді слухайте. Токіо, 945…
— Стривайте! — попросив я і, добувши ручку із блокнотом, записав номер. — А таким, як я, можна давати?
— Можна. Давати кожному не годиться, але ж ви, здається, порядна людина.
— Спасибі за добре слово, — сказав я. — Однак про що, власне, можна говорити з Богом? До того ж, я не християнин…
— Гадаю, це не так важливо. Можете щиросердо розповісти про те, що вас хвилює і мучить. Бог не нудьгуватиме і не глузуватиме з вас, навіть якщо скажете якусь нісенітницю.
— Дякую. Я зателефоную.
— От і добре! — сказав водій.
Автомобіль плавно наддав швидкості — і спереду почали з’являтися хмарочоси Сіндзюку. Решту дороги ми проїхали мовчки.
4. Кінець літа й початок осені
Коли автомобіль прибув до станції Сіндзюку, місто вже поринуло в легку темно-синю вечірню темряву. Віщуючи кінець літа, верткий вітер шмигав між будинками і колихав спідничками дівчат, які поверталися з роботи. Підбори їхніх босоніжок вистукували своє «цок-цок-цок» на кахельних плитках тротуару.
Я піднявся на верхній поверх висотного готелю, зайшов у просторий бар і замовив банку «Хайнекена». Поки принесли пиво, минуло хвилин десять. Увесь цей час я сидів у кріслі, підперши щоку рукою і заплющивши очі. У голові не було жодної думки. При заплющених очах я почув шум — наче сотні карликів підмітали в голові віниками. Час минав, а вони не збиралися закінчувати свою роботу. І ніхто з них навіть не думав користуватися совком.
Принесли пиво — і я за двома ковтками спорожнив банку. Потім з’їв усю тарілочку арахісу. Шурхоту віників уже не було чути. Я зайшов у телефонну кабіну поряд з касою і спробував зателефонувати до своєї подружки з чудовими вухами. Однак її ніде не було. Напевне, вийшла кудись повечеряти. Вона ніколи не харчувалася вдома.
Я набрав номер своєї колишньої дружини, але після другого дзвінка передумав і поклав трубку. Як добре подумати, то я не мав про що з нею говорити, а до того ж, не хотів чути звинувачень у бездушності.
Більше не було кому дзвонити. Серед десяти мільйонів людей, які вешталися по місту, я міг поговорити по телефону лише з двома. Крім того, одна з них — моя колишня дружина. Я поклав десятиієнову монету в кишеню і вийшов з кабіни. А тоді в офіціантки, що проходила мимо, замовив дві банки «Хайнекена».
День закінчувався. Здавалося, що такого беззмістовного дня в моєму житті не було
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Погоня за вівцею», після закриття браузера.