Читати книгу - "Іван Богун. У 2 тт. Том 1"

постать. Богун знову і знову запалював люльку, глядів собі будь-яку справу, аби лише позбутися нав'язливих думок, але не міг. За спиною почувся рух. Іван повернувся і з полегшенням зітхнув – до нього наближався Омелько. Ось людина у розмові з якою можна позбутися дурних думок!

– А що, Іване, зажурився, за домівкою скучив? – весело поплескав Богуна по плечу Омелько.

– Мені й тут добре, – знизав плечима Іван. – А хіба що?

– Мені нічого. А от ти, бачу, сидиш сам не свій.

Іван відчув, що червоніє. Неймовірно! Невже на його обличчі так легко прочитати те, що лежить у нього на душі!

– Тобі так здається, – усіма силами намагаючись виглядати спокійним, буркнув Іван.

– Здається, то й здається, – байдужно мовив Омелько. – У будь-якому випадку не журися.

– Я й не журюся.

– От це добре. Радий я за тебе, Іване! – Омелько жартівливо скуйовдив Іванового оселедця. – Добрий рубака з тебе виріс, ох добрий! Старий Федір потішився б, якби бачив тебе в ділі. Прийдемо ось у Січ, їй-бо, листа йому справлю, похвалю.

Іван мовчав, не знайшовшись, що відповісти на похвали курінного отамана. Омелько зітхнув.

– Нам би лише повернутися… Ще одна трудна справа чекає на нас попереду.

– Справа? – стрепенувся Іван.

Омелько посміхнувся.

– Сподобалася козацька робота?

– Цілком.

– Бачу. Та не така то справа, про яку ти подумав. Ми переобтяжені здобиччю, з нами півтори тисячі невійськових, тож у бій без крайньої необхідності не поліземо. За бажанням отримати малу крихту можна втратити все, – говорили мудрі. Нам би, Іване, до Микитиного Рогу тихцем пройти та турка не розбудити.

– Але ж під Очаковом ті галери! – згадав Богун.

– У тому й річ. Тепер їх, напевно, ще більше, тож нам до лиману шлях закритий. Розвіють по вітру з гарматним димом так, що й кісток не зберемо. Колись, бувало, ми й наскоком йшли… Славні оказії мали, криваві. Але тепер того не буде, Соколець не дасть. Цей мостивий пан перед тим, як у лоб кидатися, десять раз подумає, але знайде спосіб хитрістю обійти отоманина.

– Як?

– Я мислю, цього разу до Очакова не підемо.

– А куди ж? – розкрив рота Іван. Він не дуже добре знав гирло Дніпра, але пізнав його настільки, щоб розуміти – шлях назад лежав повз Очаків, і другої дороги не було.

– Побачиш! – хитрувато посміхнувся Омелько. – А поки що це військова таємниця.

Іван трохи помовчав, не наважуючись поставити наступне запитання, але нарешті подивився в очі Омелькові:

– А що буде з… що буде з бранцями, яких ми звільнили?

Омелько байдужно знизав плечима.

– Не знаю. Кожен сам обиратиме свою долю. Дехто залишиться в Січі, хтось повернеться в Україну. Тільки там для більшості радощів мало. Хіба рідні залишилися, а так… – курінний змахнув рукою. – Хату татарва спалила, дітей та батьків побили. Нещасні люди. Знаєш, багато хто з них не хоче повертатися назад, навіть ті, котрі не потурчені. Особливо баби. Вони вже й турченят в неволі народили, вбираються за їхнім звичаєм. Смішно сказати, вони на козака, єдиновірця, дивляться, як на ворога, і не дивно. Пропадуть тепер, швидше за все, якщо не підбере добра душа.

Іван після почутого мало не заскреготав зубами.

– Тоді задля чого ми веземо їх додому?! – мовив він гаряче. Більш гаряче, ніж йому хотілося б.

– Відомо, для чого, – Омелько взяв з лави пістоля, який лежав поблизу Богуна, недбало покрутив у руках і поклав назад. – Гарний пістоль, венеційська робота… Розумієш, Іване, татари, немов пошесть, точать сили землі нашої, і скоро вона стане схожа на пустелю. Тисячами з України женуть люд в неволю, в Подніпрянщині зникають цілі села, навіть міста. Так, немов і не було їх ніколи, не жили там слов'яни, перетворюючи дику пустку на родючий край, на землю, котра нам усім стала батьківщиною. І ця земля без людей, що працюють на ній, кохають її і звуть вітчизною, вона помирає. Вона потребує рук. Рук трударя, хлібороба. Вони, – Омелько вказав рукою у хвіст каравану, туди, де йшли фелюки, човни і човники з колишніми невільниками, – працювали задля процвітання нашого ворога, з яким б'ємося сотні років, живота не жалкуючи. Самі того не бажаючи, вони наносили Україні подвійну шкоду – спустошували своєю відсутністю її і звеличували працею Оттоманську Порту. Тож тепер нехай населяють хрещений світ або помруть.

– Але ж вони опинилися там не з власної волі!

– Авжеж. Але тепер це немає жодного значення.

– Це жорстоко…

Омелько зітхнув. Йому й самому було неприємним те, що він говорив Богуну. Але що поробиш, коли це правда?

– Романтичний юначе, – відповів він. – Твої уявлення про добро і зло, про жорстокість і милосердя дуже схожі на ті, котрі мав і я півтора десятка літ тому. Вони прекрасні. Але в них є одна велика вада – вони не мають нічого спільного з реальним світом. Життя – жорстока річ.

– І все ж це жорстоко! – уперто повторив Іван.

На сонце раптом набігла хмаринка, і вітер одразу ж посилився. Подекуди на вершечках хвиль з'явилися білі баранчики піни.

Омелько уважно подивився на небо. Там, розтягнувшись уздовж обрію, темніла сива стрічка хмар. Вони, поки ще далекі, оторочували край неба свинцевими тонами.

– До негоди це, не встигнемо до берега, – спокійно вимовив він. – Чому ти так за них переживаєш? Як котрий добрий козак, той не пропаде. Чи, може, за тією красунею сумуєш, що за кухоль горілки вторгував?

Іван спалахнув.

– Ти знаєш? Але звідкіля?!

– А чому ти дивуєшся? Поганий був би я отаман, якби не знав, чим дихають мої козаки. А у твоєму випадку ще простіше – братчики розповіли.

Богун деякий час мовчав.

– Вона теж хотіла залишитись, – озвався він трохи згодом.

Омелько уважно подивився на Івана і поклав йому на плече руку.

– Не картай себе. Ти вчинив вірно. Але тепер ти відповідаєш за неї, пам'ятай це.

– Пам'ятатиму, – твердо відповів Іван.

Омелько ще раз оглянув небо, поступово хмурніючи, потім попрямував до стернового.

– Здається мені, Богуне, – мовив він заклопотаним голосом наостанок, – що дуже скоро ми будемо вирішувати більш нагальні питання, аніж суперечки на тему жорстокості та милосердя.

На лавах почався рух – запорожці міняли один одного на веслах. Іван встав і пішов займати своє місце за опачиною. Стрічка хмар уже майже насунула на сонце. Вітер усе посилювався.

V

Буря почалася незадовго до опівночі. Скажений вітер з ревом кидався на чайки, рипів щоглами, тріпотів парусиною, в яку було загорнуто вантаж, холодною рукою вдирався під жупани і кобеняки запорожців. Незабаром сипонув косими струменями рясний дощ.

Великі, немов