Читати книгу - "Улюблена пісня космополіта"

Воно долинало з-за вузеньких полакованих дверей.

Я прислухався, сподіваючись почути чий-небудь голос, але там снідали мовчки.

Зробивши глибокий вдих і зібравши всю свою мужність, я постукав у двері і відчинив їх.

На мене відразу вирячились дві пари очей.

Це була кухня. На стінах висіли начищені до блиску бронзові сковорідки — вони висіли «за зростом», від малесенької — для яєчні з одного яйця, до величезної, сантиметрів вісімдесят у діаметрі. Далі висіли ножі. Теж «за зростом». Полиці з посудом, блюда, соусниці, супниці, друшляки… І серед цього кухонного розвалу, за маленьким квадратним столиком на табуретках сиділи Айвен і генерал. Обидва були в трусах. Обидва їли яєчню і запивали її молоком. І обличчя в обох були одутлі. Чи то від безсонної ночі, чи то від вина.

— О! — першим заговорив Айвен. — А ми думали, куди ти пропав!

Я мовчки дивився йому у вічі. Не вірилося, що він справді думав про мене.

— Так, — кивнув генерал. — Ми думали, ти втік…

— А чому ви думали, що я втік?!

— Серед убитих тебе не було, значить, ти був серед живих… — промовив Айвен.

І все-таки його інтонація була дивною. Він ніби виправдовувався.

— А коли ви бачили вбитих? — поцікавився я, дещо спантеличений останніми словами Айвена.

— Години дві тому, — повільно відповів він. — Ми щойно повернулися, прийняли душ та сіли попоїсти. З учорашнього дня не їли.

— А кого ви бачили?

— Усіх, — стомлено видихнув генерал. — Усіх, крім тебе і Тіберія.

Я замовк. Генерал, подумавши, що мої запитання скінчилися, знову взявся за яєчню.

— Може, ти їсти хочеш? — запитав Айвен, відпивши молока з глиняної чашки.

— Ні. Дякую.

— Як хочеш, — недбало кинув мій колишній сусід по номеру.

— Краще поїж! — порадив генерал, прожовуючи яєчню.

Я ще раз ввічливо відмовився.

Ножі й виделки дзенькали об фарфор. Глиняні чашки важко опускалися на дерево стола.

А мене турбувало моє невідання. І, порушуючи «шляхетні» столові звуки, я запитав:

— А що буде далі?

Генерал подивився на мене здивовано.

— Все буде добре, — сказав він. — Так, інспекторе? — і він витріщився на Айвена, чекаючи пояснень.

— Який інспектор?! — я теж витріщився на Айвена, чекаючи пояснень.

— Від сьогоднішнього дня, — заговорив генерал. — Айвен — інспектор з правил поведінки в місті.

У мене віднявся язик, і вони, здається, це відчули.

— Ти теж без діла не залишишся! — генерал посміхнувся, та усмішка його була натягнутою і неохочою.

— Радій! — покінчивши з яєчнею, мало не наказав мені Айвен. — Мрія здійснилася!

— Мрія?! — перепитав я.

— Ти мріяв залишитися тут назавжди? Мріяв! І я мріяв. І тепер ми залишимось тут, — говорив він. — Ти машину водиш?

— І машину, і танк… — відповів я.

— Мій кур’єр учора загинув, — сумно похитав головою генерал, — гарний був хлопець. Будеш замість нього… Згода?!

— А що… все буде по-старому… і мені нічого не буде… за вчорашній… — у моїй голові ніяк не зістиковуватись день учорашній з днем сьогоднішнім, і те, про що говорили генерал і Айвен, здавалось маячнею божевільного.

— Забудь про те, що було вчора! — наполегливо порадив генерал. — Якщо тебе не вбили, значить, ти не винний ні в чому! Сьогодні — новий день. Уяви, що ти тільки-но приїхав у місто й тобі запропонували в ньому залишитися. Уявив?

І я уявив собі цю картину і кивнув генералу.

— Тепер я тебе запитую: ти згоден залишитися? — продовжив він.

— Так, — сказав я.

— От і добре, — полегшено видихнув генерал.

— А де я житиму?

— Поки там же, в готелі, але без мене, — відповів Айвен. — Чаю вип’єш?

— Так.

— А про хлопців ми не забудемо! — задумливо схиливши голову набік, сказав Казмо. — То були справжні герої, і вони загинули за праве діло… Це доля.

— А в місті все буде так, як і раніше? — знову запитав я, все ще не вірячи, що це можливо.

— Так. Сам побачиш, — генерал допив молоко і встав із-за столу.

— А де Фелікс?! — запитав я, раптом зауваживши його відсутність. Усе-таки незвичайно було бачити генерала, який сам себе обслуговує за трапезою.

— Спить, — сказав Казмо. — Він до третьої години ночі на яхті катався. Тепер відпочиває. Та сідай ти за стіл, тобі ж не наказували стояти!

Я знайшов очима табуретку в правому куті кухні і, поставивши її до стола, присів.

Чай пили мовчки. З таких самих глиняних чашок. Брудний фарфор купчився в центрі столика.

Кожен дивився у свою чашку, не підводячи очей. Може, й генерал, і Айвен лише тепер розуміли свою провину?! Я ж бо увесь час її відчував, та після цієї розмови здавалось мені, що їхня провина була більша за мою.

Чай не був дуже гарячим, але ми так довго пили його і такими маленькими ковточками, ніби боялися обпекти горло.

Збігло, мабуть, півгодини, перш ніж ми підвелися з-за столу.

— Об одинадцятій тобі треба бути у гаражі, — твердо, по-командирськи, сказав мені Казмо. — Приймеш джип, подивишся, чи все гаразд із мотором. Знаєш, де гараж?

Я заперечливо мотнув головою.

— Як тепер називається ця вулиця? — генерал обернувся до Айвена.

— Вацлава Вишневського, — відповів новий інспектор з правил поведінки.

— Вулиця Вацлава?! — перепитав я.

— Так, — підтвердив Айвен. — Вночі, коли засідав штаб переможців, вони хотіли перейменувати всі вулиці міста тільки в пам’ять про своїх загиблих… Ми з генералом заявили, що Вацлав загинув, намагаючись зупинити революцію, і одну вулицю відвоювали.

— Щоправда, паршива вулиця, — незадоволено буркнув генерал. — Куца…

— Так, — зітхнув Айвен. — Там лише три будинки й гараж. Та зате її дуже легко знайти — якраз навпроти кафе, де ми снідаємо…

— Дозвольте йти?! — запитав я в генерала, розуміючи, що віднині я — його підлеглий.

— Іди! — сказав генерал.

Я розвернувся й пішов до дверей.

— Стій! — скомандував за моєю спиною Казмо.

Я зупинився.

— Якщо побачиш у місті військових — не лякайся! Вони підпорядковані інспектору, — казав мені у спину генерал. — Тепер у місті постійно перебуватиме патрульна рота… Зараз це американці. Гарні хлопці. Тепер можеш йти.

Я спустився дерев’яними сходами. Вийшов з дому. Перейшов через місток.

І, не озираючись, ішов далі, в місто, яке ще вчора вранці я так любив.

Стежка вливалася в «неакуратну» алею. Алея впадала в низькорослу вулицю. А вулиця прямувала до моря.

Було ще досить рано. Восьма ранку, десь так.

Я легко знайшов вулицю Вацлава, проминув її за півтори хвилини. Повернувся і заглянув у кафе.

Морально я вже був цілком готовий до вівсянки та ріденького чаю, проте, на мій подив, мені подали «дореволюційний» сніданок.

Рибні палички з французькою гірчицею, апельсиновий сік, тост із червоним чедером і