Читати книгу - "Енн із Зелених Дахів"

— Цей Гілберт Блайт і справді гарний, — зізналася Енн Діані, — хоча й страшенний нахаба. Це дуже нечемно — підморгувати до незнайомої дівчини.

Та найголовніше сталося аж по обідній перерві.

Пан Філіпс на задній лаві пояснював Пріссі Ендрюс завдання з алгебри. Решта учнів бавилися, як хотіли: їли зелені яблука, перешіптувалися, малювали на своїх грифельних дошках і ганяли поміж партами прив’язаних за нитки цвіркунів. Гілберт Блайт марно докладав зусиль, щоб Енн Ширлі бодай глянула на нього, та Енн тієї миті геть забула про існування не лише його, а й будь-якого іншого учня ейвонлійської школи. Оперши підборіддя на руки, вона споглядала мерехтливу блакить Озера Осяйних Вод, яке було так добре видно із західного вікна, а думками тим часом ширяла в пишній країні мрій, сліпа й глуха до всього, окрім власних фантазій.

Гілберт Блайт не звик зазнавати поразки, змушуючи дівчат подивитися в його бік. Вона мусить глянути на нього, ця руда Ширлі з маленьким гострим підборіддям і велетенськими очима, так не схожими на очі всіх інших ейвонлійських школярок.

Тож Гілберт перехилився через прохід, схопив Енн за довгу руду косу, смикнув її до себе й пронизливо зашепотів:

— Морква! Морква!

Тоді Енн мстиво глянула на нього.

Та хіба ж лише глянула!

Вона схопилася на рівні ноги; яскраві картини з її уяви мовби розлетілися на друзки. Енн метнула в Гілберта обурений погляд, проте люті іскри в її очах швидко загасили так само люті сльози.

— Гидкий, поганий хлопчисько! — гнівно крикнула вона. — Як ти смієш?!

А потім — трісь! Енн грифельною дошкою хряснула Гілберта по голові, і вона — дошка, не голова — розламалася навпіл.

Ейвонлійські школярі обожнювали ефектні сцени. Ця ж була найефектніша з усіх, що їм доводилося бачити. Нажахано, а проте й із захопленням учні видихнули: «О!» Діані відібрало мову. Схильна до істерик Рубі Джилліс знову розплакалася. Томмі Слоун упустив своїх цвіркунів, і вони втекли, доки він, роззявивши рота, спостерігав цю надзвичайну подію.

Пан Філіпс пройшов уздовж класу, і його рука важко лягла на плече Енн.

— Що це означає, Енн Ширлі? — сердито запитав він. Енн не відповіла. Та невже ж учитель гадав, буцім вона перед усією школою зізнається, що її названо «морквою»? Гілберт рішуче заходився пояснювати:

— Це я винен, пане Філіпс. Я дражнив її.

Пан Філіпс не звернув на Гілберта уваги.

— Прикро, що моя учениця виявила таку нестриманість і мстивість, — сказав він бундючно, наче сама лише приналежність до його учнів мусила враз викоренити всі лихі почуття із сердець малих недосконалих смертних. — Енн, іди стань біля дошки. Стоятимеш так аж до кінця уроків.

Енн воліла би, щоб її відшмагали різкою, ніж зазнати кари, від якої вразлива душа її здригалася, мов під ударами батога. Вона скорилася — із блідим закам’янілим обличчям. Пан Філіпс узяв крейду й написав над її головою на дошці: «У нашої Енні Ширлі жахлива вдача. Наша Енні Ширлі мусить навчитися приборкувати свій гнів», — а тоді прочитав уголос, щоб навіть першачки, які вміли читати ще тільки друковані літери, зрозуміли, про що йдеться.

Так і простояла Енн під тим написом аж до вечора, не плачучи й не опускаючи голови. Гнів досі вирував у її душі; це помагало здолати муки приниження. Із сердитим поглядом і палаючими від обурення щоками вона раз по раз перехоплювала співчутливий Діанин погляд чи лиховісну посмішку Джозі Пай, чи завважувала, як Чарлі Слоун несхвально хитає головою. Що ж до Гілберта Блайта — вона й голови не повернула в його бік. Вона більше ніколи на нього не гляне! І не розмовлятиме з ним!

По закінченні уроків Енн пішла, високо несучи руду голову. Гілберт Блайт намагався перепинити її біля дверей:

— Пробач мені, пробач, будь ласка, що я дражнився із твого волосся, Енн, — зашепотів він із каяттям. — Мені справді дуже шкода. Не гнівайся на мене довіку.

Енн зневажливо проминула його, вдавши, буцім нічого не помітила й не почула.

— Як ти могла, Енн? — напівосудливо-напівзахоплено спитала Діана, коли вони йшли дорогою додому. Діана відчувала, що вона була б не здатна пропустити Гілбертове благання повз вуха.

— Я ніколи йому не пробачу, — відрізала Енн. — Ще й пан Філіпс написав так принизливо — «наша Енні Ширлі». Холодна сталь вразила мене в самісіньке серце, Діано.

Діана нітрохи не зрозуміла, що мала на увазі Енн, хіба те, що ці слова напевне означали щось жахливе.

— Не зважай, що Гілберт насміхався із твоїх кіс, — лагідно сказала вона. — Він з усіх дівчат дражниться. І з мене теж, бо мої коси такі чорні. Він сто разів дражнив мене вороною, і ніколи, ніколи не перепрошував.

— Вороною — це геть не те саме, що морквою, — з гідністю відказала Енн. — Він жахливо нестерпно скривдив мої почуття, Діано.

І якби згодом нічого не сталося, усе ще могло б обійтися без подальших кривд. Але така вже особливість усіх бід, що за однією невдовзі надходить інша.

Часто в обідню перерву ейвонлійські школярі збирали живицю у хвойному лісі пана Белла — на пагорбі поза великим пасовищем, звідки добре було видно дім Ебена Райта, де обідав учитель. Щойно помітивши, як пан Філіпс рушає назад, учні кидали все й прожогом летіли до школи; утім, відстань, яку вони мусили здолати, була втричі довша за вчителеву стежку, тож прибігали вони здебільшого задихані й засапані, із запізненням на три хвилини.

Наступного дня в пана Філіпса стався один зі звичних для нього ґвалтовних нападів реформаторства і, перш ніж іти обідати, він оголосив, що, повернувшись, хоче бачити всіх учнів на своїх місцях. Кожен, хто запізниться, буде покараний.

Усі хлопці й дехто з дівчат за звичкою пішли до лісу по живицю із щирим наміром «відшукати однісінький шматочок жуйки». Але в лісі було гарно й приємно, а жовті краплі смоли на деревах так і вабили до себе; тож учні тинялися поміж них, розглядали, збирали — і першим, як завжди, нагадав їм про скороминущість часу Джиммі Гловер, гукнувши з верхівки старої ялиці: «Учитель іде!»

Дівчата, що на дерева не. лізли, зірвалися з місця перші й останньої миті встигли добігти до школи. Хлопці, котрі мусили ще, звиваючись, мерщій спускатися на землю, спізнилися; Енн, яка живиці зовсім не збирала, а натомість блукала собі в дальньому кінці лісу, поміж папоротей, що сягали їй до пояса, тихенько щось наспівуючи, у лілейному вінку — немов поганське божество цієї тінистої місцини, виявилась останньою. Втім,