read-books.club » Сучасна проза » Бікфордів світ 📚 - Українською

Читати книгу - "Бікфордів світ"

194
0
В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книжку українською мовою "Бікфордів світ" автора Андрій Юрійович Курков. Жанр книги: Сучасна проза. Наш веб сайт read-books.club дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Додати в закладку:

Додати
1 ... 30 31 32 ... 84
Перейти на сторінку:
зірвався з місця й заходився нишпорити по засмічених кутках кімнати, вже не звертаючи уваги на гостя. Нічого не знайшовши в кімнаті, він вискочив у сіни, і через хвилину його гучний голос викликав туди ж Харитонова.

– Тримай! – усучив він Василеві в руки широкий плетений кошик.

Квапливо вони вийшли з будинку і потьопали по бетонній смузі до сигаретних розсипів. У хазяїна в руках теж був кошик, але трохи більший.

– Ранувато щось! – поглядаючи в небо, говорив сам із собою Григорій. – І чого ж це на дирижаблі?! Мали бути літаком!

– Яким літаком? – не зрозумівши, перепитав Харитонов.

– Звичайним, транспортним, бомбардувальником колишнім. Вони завжди мені літаком усе доставляють! І їжу, й листи від сім'ї, й інше там.

– Ну от! – зупинився Харитонов.

Григорій сів навпочіпки, підняв кілька пачок, розглянув їх уважно і, похитавши головою, почав збирати їх у кошик.

– Іди на той край і збирай їх мені назустріч, – сказав він Василеві.

Сонце висіло прямо над ними, рівномірно прогріваючи живе і неживе на поверхні землі. По теплому бетону в'юнко бігали ящірки, перелякано озираючись на людей. А лісові клопи-солдатики, ні на що не звертаючи уваги, спокійно й ліниво блукали між пачок, які валялися, повзали по них, намагаючись, мабуть, визначити, наскільки все це добро, що впало з неба, їстівне.

Харитонов акуратно струшував жуків із кожної пачки і тільки після цього кидав сигарети в кошик. Час від часу він підводив голову, щоб перевірити, чи далеко ще до Григорія. Кошик уже був наповнений майже вщерть, але все ще багато сигарет валялося на бетоні.

І раптом цю мирну ідилію порушили рушничні постріли, що донеслися з лісу.

Харитонов остовпів, однак через мить уже побіг, не дивлячись під ноги і раз у раз наступаючи на сигарети, до Григорія.

– Стій, хай тобі біс! – кричав йому хазяїн, але Василь почув його, тільки зупинившись поруч.

– Стій! Чого розприндився?! – сердито дивився Григорій у вічі Харитонову.

– Стріляють же! – видихнув молодший матрос.

– Ну й що з того, – знизав плечима Григорій. – У них там війна, ось і стріляють, а ти при чому?

– Яка війна? – нерозуміння взяло гору над переляком.

– Місцева, громадянська, – пояснив Григорій. – Вони часто стріляють. Робити їм просто нічого, через це й воюють. Мені ось є що робити – так хіба я кину свою справу й піду воювати?

– А яка у тебе справа? – запитав Харитонов, усе ще кидаючи косяки одним оком на воюючий ліс, мовби чекаючи побачити ворога, що біжить в атаку.

– Я при смузі сторож, – провів хазяїн рукою вздовж смуги. – Бач, яка вона! Теж на випадок війни побудували. Ось якщо серйозна війна почнеться, ну там із Америкою або Румунією, літаки сюди прилітати почнуть.

Григорій увесь наповнився гордістю, озираючись на своє господарство.

– А цих ти не бійся! Вони тільки один в одного стріляють, а сторонніх не чіпають. А один одного вони в обличчя до того ж знають. Отже давай дозбираємо, а там підемо чаювати.

Здавалося, що минуло декілька годин, але сонце все так само рівнесенько висіло по центру небесного купола. Сигарети вже були зібрані – два кошики, наповнені з верхом, стояли під вікном у кімнаті, а з коротенького димаря, що дивився прокопченим оком у небо, дрібними баранчиками полетів димок щойно затопленої печі.

Харитонов усе ще знизував плечима, сидячи за столом і чекаючи чаю.

– Війна ж закінчилась! Я сам чув, – повторював він, на що Григорій, який копошився біля печі, тільки озирався, не ділячись із молодшим матросом своїми думками.

Замість обіцяного чаю Харитонов отримав грушевий відвар в алюмінієвому кухлі. Ще хазяїн виклав на стіл кусень засохлого хліба, розламав його на дві частини й почав свою половину вмочати у відвар і з насолодою гризти.

– Я тобі ось що скажу, – жуючи, він глянув на Харитонова. – Це ж тільки про великі війни повідомляють: коли почалася, коли закінчилась, а про такі дрібниці, як тутешня, частіше мовчать, тому вони і тривають десятиліттями. Я взагалі так думаю, що війна йде постійно, тільки не скрізь, а так, як хмара над світом пролітає, так і вона переходить із одного краю в інший, а потім назад. Сам-то я ніколи не воюватиму! Ця дурість не для мене. Я ось пам'ятник будую.

– Який? – пожвавився Харитонов.

– Великий, дерев'яний. Біля смуги стоятиме. Буде пам'ятник, так, може, і село, а то й містечко коли тут кругом нього побудують. Добре тоді – літаки і в мирний час почнуть прилітати!

Очі Григорія мрійно блиснули, і він знову вмочив шматок черствого хліба у грушевий відвар.

Харитонову на мить здалося, що й він бачить це близьке та щасливе майбутнє, і – немов сонячний зайчик потрапив у вічі – захотілося примружитись і почекати хвилину, щоб потім розплющити очі й зажити в повному благополуччі та у власному будинку, але тут Харитонов помітив у кутку щось знайоме. Щось знайоме поворушилося, перебігло в інший куток і звідти ще разок подивилося на Харитонова. «Це ж той щур!» – подумав Харитонов і чомусь усміхнувся, немов дивуючись радісно тому, що тваринка ще жива.

Григорій простежив за дивним поглядом свого гостя і, побачивши звірка, схопився на ноги та з криком «Ах ти ж, тварюка!» шпурнув у нього сухим куснем. Те, що сталось услід, змусило Григорія оніміло застигнути і простояти в задумливому заціпенінні декілька хвилин. Щур відскочив, але потім спокійно встромив зуби в сухий кусень і навіть не втік, а спокійно прошкутильгав до дверей і сховався в сінях.

– Ну не було тут ніколи цих тварюк! – нарешті розвів руками Григорій. – Воістину, там, де чума, – там і щури! Довоювались, йолопи, видно!

– А кому пам'ятник буде? – повернувся до попередньої розмови Харитонов, бажаючи відвернути хазяїна від нерадісних думок.

– Пам'ятник? – перепитав Григорій. – «Усім загиблим».

– Зовсім усім? – здивувався Харитонов. – Це і нашим, і їхнім, тобто ворогам?

– Я ж кажу: усім загиблим! – Хазяїн подивився на Харитонова як на не дуже розумного. – Це ж доки люди живі – вони вороги одне одному, а смерть їх примиряє. Який же він тобі ворог, коли він уже мертвий. Тому і пам'ятник: «Усім загиблим», тобто всім, кого смерть примирила.

– А-а, – мовив із протягом Харитонов, – щось тут, здається, неправильно…

– Ну знаєш, Василю, цей пам'ятник я будую і як хочу, так і назву. Коли ти який-небудь свій пам'ятник будуватимеш – тоді й назвеш його виходячи зі свого розуміння.

Із такими міркуваннями Харитонов погодився. Він навіть відламав шматок від свого сухого кусня і простягнув Григорію замість того, що підібрав щур. Погляд Григорія пом'якшав.

1 ... 30 31 32 ... 84
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Бікфордів світ», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Бікфордів світ"