Читати книгу - "Робінзон Крузо"

Ще одне міркування підтримувало мій дух — я порівнював теперішню свою кару самотністю з тою, на яку насправді заслуговував, яку мав би очікувати від невблаганної долі. Я не жив праведним життям: хоча батьки добре виховували мене, намагалися прищепити мені почуття відповідальності, обов'язку, та на жаль, моя одержимість морем усе зруйнувала. В юному віці я опинився серед моряків, разом із ними навчився зневажати небезпеку, байдуже споглядати смерть; спілкувався я з черствими душею людьми і незабаром сам зачерствів. Я не почував вдячності до Господа за чудесне своє визволення з Салеха, за те, що мене підібрав капітан португальського корабля, що згодом я так вдало облаштувався у Бразилії і без пригод отримав багаж із Англії…Але багатомісячні міркування змінили мої погляди на життя; я збагнув, що нема мені чого жалітися на долю, а навпаки, потрібно радіти з того, що маю, і щоденно дякувати небесам за хліб насущний — бо тільки диво могло прогодувати мене на безлюдному острові, мов пророка Іллю — круки[5]. Та й хіба знайти кращого місця для життя у цьому віддаленому куточку світу? Тут мене не підстерігали хижі звірі, люті вовки чи тигри; не водилися тут отруйні плазуни, не мешкали дикуни-людожери. Словом, якщо з одного боку життя моє видавалося жалюгідним, то з іншого — благодатним. Я припинив сумувати.

На острові я перебував уже так довго, що більшість запасів, які врятував із корабля, закінчилися або були близькі до того. Як я вже згадував, чорнило скінчилося давно, я зберіг тільки крапельку і щораз розводив водою, поки чорнило не виблякло настільки, що майже не лишало видимого сліду на папері. Поки я мав чим писати, то відмічав у щоденнику дні, коли зі мною траплялося щось важливе. Коли ж я переглядав записи, не міг не звернути уваги, що дати, коли мене наздоганяла рука долі, дивним чином збігаються. Якби я був настільки забобонним, щоб вірити у фатальні або доленосні дні, мав би придивитися до таких дат уважніше.

По-перше, я зауважив: того самого дня, коли я втік від батьків до Гулля, щоб стати моряком, пізніше мене схопили пірати з Салеха та зробили рабом; утой-таки день, коли я врятувався з затонулого корабля у Ярмуті, пізніше я втік із Салеха на баркасі; того ж дня, коли я народився — 30-го вересня, через двадцять шість років я дивом урятувався, потрапивши на безлюдний острів…

Після чорнила скінчився хліб — маю на увазі сухарі та печиво, які я перевіз із корабля. Я розтягував їх, як міг; майже рік споживав не більше одного сухарика на день, та все одно ще майже рік мав потерпати без хліба, поки не виростив перший урожай зерна. Я був вдячний долі, що дивовижним чином отримав можливість поповнити свої запаси хліба.

Одяг також зносився. Білизна витерлася до дірок, крім декількох картатих сорочок, які я знайшов у скринях моряків на кораблі і які трепетно беріг, оскільки іноді стояла така спекотна погода, що, окрім сорочки, я нічого не міг одягнути. Мені пощастило, що на кораблі я знайшов майже три дюжини сорочок. Мав я також кілька грубих кітелів, у яких матроси зазвичай стоять на вахті, але вони були занадто теплими. Хоча на острові було так жарко, що можна ходити голим і я навіть подумував про це, оскільки був тут сам-один, я не зміг цього зробити: палюче сонце пропікало навіть крізь одяг — часто-густо шкіра згоряла до пухирів. Коли ж я вдягав сорочку, було навіть прохолодніше, ніж без неї. До того ж на сонце неможливо було вийти без кашкета — у цих широтах таке сонце, що якби я не носив кашкета, безнастанно потерпав би від головного болю.

З таких міркувань я вирішив упорядкувати те лахміття, яке називав одягом. Я зносив усі куртки і тепер подумував, чи не вдасться мені пошити кілька із кітелів та іншої матерії, що я перевіз із корабля. Я взявся до роботи — покроїв, чи, радше, покраяв матерію, бо результат був жалюгідним. Однак я все-таки пошив дві-три нові куртки, які, я мав надію, довго служитимуть мені. Що ж до бриджів або штанів, мені вони вдалися далеко не з першого разу.

Я вже згадував, що збирав шкури всіх тварин, яких приносив із полювання. Шкури я розтягував на сонці і сушив; декотрі так пересохли, що я не міг ними користуватися, проте були й цілком придатні. Насамперед зі шкур я пошив собі шапку, хутром назовні, яка не промокала під дощем. У мене так добре це вийшло, що згодом я пошив собі костюм зі шкур — куртку і широкі бриджі до коліна, в яких рятувався від спеки, а не від холоду. Не приховую, що саморобний одяг мав мізерний вигляд, — я був кепським теслею, та ще гіршим я показав себе кравцем. Проте хутряний одяг виявився вельми практичним: у дощ він зовсім не промокав.

Далі я взявся майструвати парасольку і витратив на це багато часу й зусиль. Парасолька була однією з найнеобхідніших речей. Я бачив, як робили їх у Бразилії для захисту від сонця. На моїх широтах сонце було таким самим спекотним, а може, ще й палючішим, бо острів розташовувався ближче до небесного екватора. Крім того, парасолька захищала б мене ще й від дощу. Парасолька забрала в мене всі сили: я хотів зробити складану, бо інакше мені довелося б носити її завжди розгорненою. Я довго мучився, перш ніж придумав, як вона має працювати, та й тоді перші дві чи три зіпсував. Нарешті мені вдалося змайструвати складану парасольку, яку я накрив шкурами хутром назовні, щоб із неї добре стікав дощ. Вона надійно захищала і від сонця, тож я міг виходити надвір навіть у найспекотнішу пору року і почуватися краще, ніж без неї почувався б у найпрохолоднішу пору. Коли ж потреби у парасольці не було, я складав її і носив під пахвою.

Отак я і жив на острові, зручно та спокійно, сподіваючись тільки на милість долі. Я навіть більше не страждав від того, що немає з ким поговорити, — навчився розмовляти сам із собою, відповідаючи на власні думки.

Розділ 10

Приручення диких кіз

Минуло ще п'ять років, протягом яких не відбулося нічого надзвичайного. Я жив день у день тими самими клопотами, у тій самій оселі. Щороку я сіяв ячмінь і рис, сушив родзинки, — запасав рівно стільки, щоб вистало мені