Читати книгу - "Пригоди Тома Сойєра"

на якийсь час гру в піратів і для різноманітності стати індіанцями. Товаришам ця думка сподобалась — вони вмить роздягнулися, вимастилися з ніг до голови чорним болотом, ставши смугастими, наче зебри, й помчали лісом, щоб напасти на англійських поселенців. Кожен з них, звісно, був вождем.

Потім вони розбилися на три ворогуючих племені й нападали один на одного із засідок. Усе це супроводжувалося страшними криками, вбивством ворогів та зняттям тисяч скальпів. День випав кровопролитний, а отже, дуже вдалий.

На вечерю вони зібралися в таборі, голодні та веселі, але тут виникла перепона: ворожі племена не могли проявляти гостинність один до одного, доки не уклали між собою мир, а укласти його було неможливо без люльки миру. Де ж це таке було, щоб мир укладали без люльки? Двоє індіанців пошкодували навіть, що не лишилися піратами на все життя. Однак вибирати не доводилось, тому, вдаючи, ніби це їм дуже до вподоби, вони взяли люльку й затягнулися по черзі, передаючи її один одному. Зрештою вони навіть зраділи, що стали індіанцями, бо це їх дечому навчило: виявилося, що тепер вони можуть курити потроху, не відчуваючи потреби пошукати загублений ножик. Щоправда, їх і тепер трохи нудило, але до великих неприємностей діло не дійшло. Вони вирішили скористатися такою чудовою нагодою. Після вечері вони знову спробували курити, й цього разу успішно, тому вечір пройшов дуже добре. Вони так пишалися й тішились своїм новим досягненням, ніби зняли скальпи та здерли шкіру з шести племен. А тепер ми їх полишимо курити, балакати і хвалитися, бо поки що зможемо обійтися і без них.

Розділ XVII

Зовсім не так весело було в містечку цього тихого суботнього вечора. Всі Гарпери та родина тітоньки Поллі одягли траур, заливаючись сльозами від безмежного горя. В містечку було неймовірно тихо, хоча, правду кажучи, у ньому завжди стояла тиша. Жителі займалися своїми справами якось неуважно і майже не розмовляли між собою, натомість дуже часто зітхали. Для дітей суботній відпочинок виявився важким тягарем. Їм узагалі не хотілося бавитись та веселитися, і потроху всі розваги самі припинились.

Наприкінці дня Беккі Тетчер забрела на порожній шкільний двір, сама не своя від горя. Але там не знайшлося нічого, що могло б її втішити. «Ох, якби в мене була хоч би та мідна шишечка! — думала вона. — Але в мене нічого не лишилося на пам’ять про нього!».

Вона проковтнула сльози, які підступили до горла. Тоді, зупинившись, сказала собі:

— Це було якраз тут. Якби все повторилося знову, я б цього ніколи не сказала, нізащо на світі не сказала б. Але його вже немає; я ніколи, ніколи, ніколи більше його не побачу.

Ця думка остаточно добила Беккі, й вона побрела геть, заливаючись гіркими сльозами. Потім підійшов гурт хлопчиків та дівчаток — товаришів Тома та Джо; вони зупинилися біля паркана і почали дивитися у двір. З поваги до покійних притишивши голос, вони пригадували, де востаннє бачили Тома, і як він тоді зробив те й те, і як Джо сказав такі й такі слова (певно, вони нічого не означали, але віщували біду, як усі тепер розуміли), — і кожен із співрозмовників вказував на місце, де тоді стояли загиблі, додаючи щось на кшталт: а я стояв ось тут, де саме зараз стою, а він зовсім поруч — де ти стоїш, а він посміхнувся ось так — і в мене дрижаки спиною раптом побігли, настільки моторошно стало, — а я тоді, звісно, не зрозумів, до чого це, але зараз розумію.

Потім засперечалися щодо того, хто останнім бачив хлопчиків живими, і одразу знайшлося багато претендентів на цю сумну честь. Всі наводили докази, які подекуди заперечувалися свідками; й коли зрештою було остаточно встановлено, хто останнім бачив загиблих та говорив із ними, то ці щасливці одразу відчули себе на голову вищими, а решта витріщалися на них і заздрили. Один бідолаха, який не міг похвалитися нічим іншим, сказав, явно пишаючись цим спогадом:

— А мене Том Сойєр добряче відлупцював якось!

Але ця претензія на славу не принесла бажаного успіху. Майже кожен із хлопчиків міг сказати про себе те саме, тож ця репліка нічого не була варта. Діти пішли далі, поштиво обмінюючись спогадами про загиблих героїв.

Наступного ранку, коли заняття в недільній школі закінчилися, вдарив дзвін — але не весело, як зазвичай, а повільно та скорботно. Ці жалібні, похоронні звуки, здавалось, були втіленням того суму, який панував у природі і в місті. Жителі міста почали збиратися у церкві, зупиняючись на паперті, щоб пошепки перемовитися про трагічну подію. Але в самій церкві ніхто не шепотівся; тишу порушував лише шурхіт траурних суконь, коли жінки пробиралися до своїх місць. Ніхто не міг пригадати, коли ще в маленькій церкві було стільки людей. Ось зайшли тітонька Поллі з Сідом та Мері, а за ними родина Гарперів у глибокому траурі; й усі віруючі, навіть старенький пастор, шанобливо піднялися їм назустріч та стояли весь час, доки родичі загиблих не зайняли місця на передній лаві. Знову запала урочиста тиша, яку час від часу переривали глухі ридання, а тоді пастор почав читати молитву, простягнувши поперед себе руки. Проспівали зворушливий гімн, за яким пролунав текст: «Я є воскресіння і життя».

Потім почалася проповідь, і пастор змалював такими барвами достоїнства, привабливі манери та рідкісні таланти загиблих, що кожен із прихожан, милуючись цими портретами, відчув муки сумління при думці про те, що був несправедливий до бідолашних хлопчиків, бо завжди бачив у них лише недоліки та вади. Проповідник розповів, окрім того, кілька зворушливих випадків із життя покійних, що свідчили про їхню лагідність і благородство, і тут всі переконалися, які це були чудові, гідні захоплення вчинки, і з розкаянням пригадали, що свого часу ці вчинки всім здавалися просто нечуваним шалапутством, яке заслуговувало хіба що на добрячу порцію ременя. Промова священика ставала все більш зворушливою, прихожани дедалі більше розчулювались, і зрештою всі приєднались до гірких ридань родичів, і навіть сам проповідник, не в змозі стримати своїх почуттів, просльозився на кафедрі.

На хорах почувся якийсь шум, але ніхто не звернув на це уваги; за хвилину скрипнули вхідні двері; проповідник відірвав мокру хусточку від очей і… остовпів. Спочатку одна пара очей, потім друга простежила за поглядом пастиря, і раптом усі прихожани водночас підвелися зі своїх місць, ошелешено споглядаючи трьох потопельників, які крокували проходом: Том ішов попереду, за ним Джо, а позаду, розгублений