Читати книгу - "Помаранчева дівчинка"

Я думав про те, що цю долоньку, яку тримаю зараз, я триматиму й останньої миті, можливо, на лікарняному ліжку, можливо, кілька годин поспіль, доки врешті сили покинуть мене, і пальці розтуляться. Ми домовились, що так воно й буде, Вероніка пообіцяла мені. Про це приємно думати. І невимовно тоскно водночас. Коли я покину світ, це означатиме, що я відпустив теплу й живу руку Помаранчевої дівчинки.

Як гадаєш, Ґеорґу, чи зможу я тримати чиюсь долоню по той бік життя? Але я не вірю в потойбіччя. Я майже не маю сумніву, що його не існує. Усе має свій кінець. А найостаннішої миті людина найчастіше тримається чиєїсь руки.

Я вже писав, що немає нічого заразнішого, ніж сміх. Але скорбота також заразна. Чого не скажеш про страх. Ним заразити не так легко, як сміхом чи скорботою, і це добре. Зі страхом здебільшого залишаєшся наодинці.

Я боюся, Ґеорґу. Я боюся бути силоміць викинутим з цього світу. Я боюся таких вечорів, як цей, коли мені відмовлено у праві на життя.

Але однієї ночі ти прокинувся. Саме про це я й хотів розповісти. Я сидів у зимовому саду і раптом побачив, як ти чалапаєш зі своєї кімнати до вітальні, протираючи очка й роззираючись довкруги. Зазвичай, прокинувшись серед ночі, ти піднімався сходами до нашої спальні, однак того разу ти спинився посеред вітальні, напевно, приголомшений яскравим світлом повсюди. Я вийшов із зимового саду й узяв тебе на руки. Ти сказав, що не можеш заснути. Мабуть, ти десь підслухав нашу з мамою розмову, що тато не може заснути уночі.

Мушу визнати, я так невимовно зрадів, що ти прокинувся, що прийшов до свого татка, коли він найгостріше тебе потребував. Тому я не пішов присипляти тебе знову…

Мені так хотілося поговорити з тобою про все наболіле, але усвідомлював, що це неможливо — ти ще надто маленький. Та все ж достатньо великий, щоб розрадити мене. Хоч би тебе не зморив сон, я б радо посидів з тобою кілька годин. То була одна з тих ночей, коли я, напевно, розбудив би Вероніку. Тепер вона могла собі поспати.

Я знав, що надворі чудове зоряне небо — бачив його з вікна зимового саду. Закінчувався серпень, а ти ще, мабуть, ніколи раніше не бачив зоряного неба, принаймні, того літа, що минуло. Торік ти був ще зовсім крихіткою. Я одягнув тебе в теплий джемпер та плетені штанці, сам накинув куртку, і ми сіли на терасі — ти і я. Я вимкнув світло в будинку та надворі.

Спершу показав тобі тоненький серпик місяця. Він висів над самим небосхилом на східному краю неба, повернений ріжками вправо, отже, то був «старий» місяць. Я сказав про це.

Ти сидів у мене на колінах, вбираючи в себе навколишній затишок. Я ж впивався відчуттям затишку, що струменіло від тебе. Потім я показував тобі зірки та планети, які виднілись на небесному склепінні. Мені так кортіло розповісти тобі про все, що нас оточує, про чудову казку без кінця і краю, частинкою якої ми є, про велетенську, неосяжну розумом складанку, у якій ми з тобою — два крихітні елементи. У цій казці теж є закони та правила, яких нам не збагнути і яким, однак, змушені повністю підпорядковуватись, подобається це нам чи ні.

Я знав, що невдовзі полишу тебе, але не міг тобі цього сказати. Я знав, що вже, очевидно, на шляху поза межі цієї чудової казки, у яку ми зараз з тобою вдивляємося, але не міг зізнатися тобі в цьому. Натомість заходився розповідати про зорі, спершу доступними тобі поняттями, але потім так захопився, що повів мову про Всесвіт, ніби розмовляв із дорослим сином.

І ти слухав мене, Ґеорґу. Тобі подобалося слухати, як я розповідаю, хоч ніяк не під силу було витлумачити загадки, яких я торкався. Та, можливо, ти тямив більше, ніж я міг припустити. У кожному разі, ти мене не перебивав і не заснув. Ніби розумів, що саме цієї ночі не маєш права мене зрадити. А може, відчув, що то зовсім не я сидів з тобою, а ти — зі мною. Ти був моєю нянькою.

Я розповідав, що настала ніч, бо Земля обернулася навколо своєї осі й тепер підставила сонцеві спину. Те, що Земля обертається, можна побачити лише в мить сходу або заходу сонця, пояснював я. Це, мабуть, було тобі зрозуміло, бо ми іноді співали колискову, яка починалася такими словами: «Ось заплющує сонце очка, зараз я заплющу теж…» Пригадуєш?

Я показав тобі Венеру і сказав, що ця зірка також є планетою, що, як і наша Земля, обертається навколо Сонця. Цієї пори року Венера видніється низько на східному небосхилі, бо Сонце світить на неї так само, як воно світить на Землю. Отоді я звірив тобі свою таємницю, зізнався, що завжди, коли дивлюсь на цю планету, думаю про Вероніку, бо ім’я «Венера» колись в давнину означало «кохання».

Майже всі мерехтливі цяточки на нічному небі є справжніми зірками, пояснював я, вони випромінюють власне сяйво, як наше Сонце. Кожна щонайменша зірочка — то насправді палаюче сонце. Знаєш, що ти на те сказав? «Але від зоряного сяйва ми не обгоряємо…»

Того року видалося дуже спекотне літо, Ґеорґу, і ми змушені були намащувати тебе усілякими олійками, щоб уберегти від сонячних опіків. Я міцно пригорнув тебе до себе й прошепотів: «Це тому, що зірки дуже-дуже далеко!»

Доки я сиджу за столом і пишу ось цього листа, ти рачкуєш підлогою, по-новому укладаючи свою залізницю.

Це повсякденність, думаю я. Дійсність. Однак двері з цієї дійсності розчинені навстіж.

Скільки сув’язей доведеться розірвати! Надто багато ми покидаємо після себе.

Якусь хвилю тому ти підійшов до мене і поцікавився, що я пишу на комп’ютері. Я відповів, що пишу листа своєму найліпшому другові.

Можливо, тобі видалося дивним, що я з великим смутком кажу про свого найліпшого друга.

Ти запитав:

— Мамі?

Здається, я похитав заперечно головою.

— Мама — моя кохана. Друг — це щось зовсім інше.

— А хто ж тоді я? — не вгавав ти.

Ти загнав мене в пастку. Але я мовчки посадив тебе собі на коліна перед комп’ютером, пригорнув до