read-books.club » Сучасна проза » Мертвим не болить 📚 - Українською

Читати книгу - "Мертвим не болить"

194
0
В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книжку українською мовою "Мертвим не болить" автора Василь Биков. Жанр книги: Сучасна проза. Наш веб сайт read-books.club дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Додати в закладку:

Додати
1 ... 30 31 32 ... 131
Перейти на сторінку:
верхом чимось навантажена.

18

— Стій! Стій! — кричу я розпачливо й люто, бо відчуваю, що це остання наша можливість врятуватися. Іншої вже не буде.

— Стій! — реве Євсюков. На мої руки він звалює з себе Юрка і кидається просто під копита коней. Але пара рудих, видно, налякана не менш від людей, проноситься повз нас, не спиняючись. З-під копит на мене сипле грудками снігу. На підводі ціла гора якихось лантухів і зверху на них, як на возі із сіном, боєць. Другий на передку шалено поганяє коней.

— Стій! Хусаїнов, стій!

Старшина кидається навздогін. Підвода, розвернувшись мало не впоперек вулиці, спиняється. До неї вже біжать Катя з німцем, їм ближче. Я щосили тягну під пахви Юрка. Він непритомний і страшенно важкий. Ноги мої в'язнуть у м’якому, як пісок, перетертому колесами снігу — хоч би встигнути! Ззаду нас закриває крутий вигин дороги, де ми вночі наскочили на причіпливого капітана. З того кінця вулиці ще не видно. Танки нас не бачать.

Тр-р-рах! Тр-рах! Тіу-у-у... Бах!

Це все там, за поворотом, звідки, на наше щастя, вискочила ця підвода. Але що це — здається, всі ми в ній не помістимося: стільки вантажу! Добре, що хоч там якийсь знайомий старшини. Може, покладемо Юрка... Старшина підбігає до воза і хапається за мотуззя, яким перев'язано вантаж.

— Скидай шмаття! Скидай усе! Швидко! — задихано кричить він тому, що на самому версі воза. Але той, видно, не поспішає розвантажувати. Він ще нижче вгинається на своєму мотлосі і штурхає їздового:

— Пошол! Нелзя скідай! Не разрешал!

— Ти що, очманів? Поранені ж! — кричить старшина і зриває з воза мотузку. Два тюки важко звалюються на дорогу, декілька кидає вбік старшина. Боєць на возі схоплюється на широко розставлені ноги.

— Нелзя! Я отвечал! Я распіска давал!

Він згори ногою пхає в плече старшину. Той, однак, хапає його за валянок і з силою шарпає вниз.

— Дурень! Геть звідси!

Хусаїнов, незграбно вигнувшись, падає задом у сніг. Старшина миттю зіскакує на підводу і починає несамовито скидати все на дорогу.

— До бісової матері! Люди гинуть! — кричить він на возі і повертається до їздового, який перелякано тримає коней.— Ану, скидай скоріше!

Я з усієї сили тягну Юрка і сподіваюся на удачу: а може, таки встигнемо? Встигнемо! Біля підводи вже Катя з німцем, вони підтягують туди льотчика і, посадивши його на сніг, також починають скидати з підводи важкі паки. Тепер мені видно, це ватянки, певно, з якогось складу ВВЗ.

Хусаїнов тим часом пружно зіп'явся на ноги. Щось люто кричить, хапається за карабін, який стирчить у нього за спиною. Він здирає його через голову і відступає на крок. Тої ж миті бахкає постріл. Схопившись за руку нижче ліктя, старшина на возі, нічого не розуміючи, випростується. З пальців на тюки капає кров.

— Ах ти, гаде! — після миттєвої розгубленості визвіряється він на Хусаїнова.— Ти так? Так, сволото?

— Стійте! Схаменіться! Що ви робите! — кричу я. До Хусаїнова, просто на його карабін, кидається Катя. Але він вивертається.

— Стролал вас буду! Убівал буду! Я распіска давал! Приказ бірал! — безтямно кричить Хусаїнов, знов клацаючи затвором. Старшина, однак, швидше за нього рве затвор автомата і просто з грудей б'є коротенькою, в три кулі, чергою. Поверх голів. Хусаїнов перелякано змахує рукою, немов хоче захиститися.

— Дурень! Ідіот! Гад! — кричить на возі старшина.

Я кладу Юрка на сніг — боже ж мій, що це робиться! Що дієтьсяі Навіщо так? Але моє почуття протесту тут же зникає: зовсім близько вибухає снаряд. Тр-рах! Шматками глини й пилом присипає всю дорогу. Позаду одним краєм осідає в сніг мазанка, що стояла на повороті. Але це не міна — це вже танки. Видно, підходять. Скоро всиплять і нам.

Вибух нас підганяє. Я підхоплюю Юрка. Від воза до мене кидаються Катя з німцем — дякую їм обом. У Каті на обличчі рішучість і відчай. Волосся вибилося з-під шапки, кожушок розстебнутий. Німець напружений і мовчазний, він, здається, намагається щось почути. Ніби його увага не тут, а десь далеко, може, там, де бій. До своїх прислухається, чи що? Тільки тепер чорт з ними, тепер швидше б!

— Швидше! — кричить з підводи старшина.

У ній майже пусто, на дні корчиться льотчик. Ми кладемо туди Юрка, потім увалююся я. Катя вибирається вже на ходу, їздовий безжалісно б'є коней. Підвода здригається, я ледве утримався позаду, озираюся — з-за повороту поки нікого.

Невже вирвалися?

І раптом попереду тріск, вогонь, гримкотіння. Хмара землі зі снігом шугає до неба, і ми з ходу врізаємося в це жахливе пекло диму, землі і снігу. Коні рвонули вбік, підвода неймовірно хилиться. Щоб не вилетіти, я обіруч чіпляюся за її край. Поруч розпачливо лається Катя:

— Верни! Верни вбік!.. Роззява!..

Їздовий, трохи не вскочивши з кіньми в глибочезну вирву, все-таки обминає її. Здається, пронесло! Ми вириваємося з вибуху, підвода вирівнюється, коні пішли чвалом. Але тут же під колесами тріск — щось ламається. Це ми наскочили на розбитий вибухом порожній візок. В голоблях розпластався на снігу кінь. Під черевом калюжа крові. Неподалік під тином нерухома солдатська постать у пошматованій задертій шинелі.

Я хапаюся за Юрка, оглядаю наших. Здається, обійшлося — всі цілі. Тільки старшина чомусь не на возі, а за возом. Разом з німцем вони чіпляються за перекладину і розгонисто біжать ззаду. З пальців старшини на поли моєї шинелі цебенить кров.

Підводу шалено кидає на вибоїнах, я однією рукою притримую Юрка, другою щосили тримаюся за край дошки — хоч би не вивалитися...

Крізь вибухи і щільний посвист куль ми прориваємося на околицю. Далі за греблею широка балка — яр. Сніг у низині столочений десятками ніг людей і коней, колесами підвід, машин. Усі з цього села подалися туди. Ми, напевно, останні. На греблі ЗІС з розчиненими дверцятами кабіни, з перекособоченим розбитим кузовом. Він низько осів на прострелених скатах.

Підвода наша завертає з вулиці в балку. Трясе ще дужче. Я вже хапаюся за краї воза обома руками.

— Ой! Ой! Стійте! Не можу! Що ж це робиться! — стогне загорнутий у кожушок льотчик. Катя мовчки притримує його забинтовану голову, щоб не билася об дошки передка. Ззаду мокрі обличчя німця й старшини. Вони біжать за підводою. Євсюков, видно, все не може заспокоїтися після сутички на

1 ... 30 31 32 ... 131
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Мертвим не болить», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Мертвим не болить"