Читати книгу - "Незвичайні пригоди Марко Поло"

— Маріно, що б ви робили на моєму місці? — спитав хлопець.

Матрос задумливо похитав головою.

— Спочатку тобі треба випити вина, — сказав він.

Марко знову замовив вина.

— Мені не залишається нічого іншого, як утекти, втекти якнайдалі, — мовив він. — Я вже добре все продумав. Що ви скажете на це?

Маріно одним ковтком випив вино і облизався.

— Значить, ти хочеш накивати п'ятами з дому? — спитав матрос. — Але чим же я можу тобі допомогти?

— Ви повинні узяти мене потай на корабель. Мені треба дістатися до Дамаска. Там у мене є одна справа. — Радий, що йому нарешті вдалося викласти перед матросом своє прохання, Марко очікувально дивився на нього.

— Ти хочеш у Дамаск?

— Я ще маю час до весни, — мовив Марко.

— Тебе хто-небудь спіймає, а ти тоді скажеш: Маріно провів мене потай на корабель — і мене пошлють на галери…

— Я не скажу нікому жодного слова… Клянусь вам!

— Але може статися так, що капітан просто викине тебе за борт. Що тоді?

Марко, бажаючи розвіяти всі сумніви, подавив у собі почуття страху і хвалькувато промовив:

— Хай викидає! Я вмію добре плавати…

Маріно засміявся.

— Значить, у тебе є справа в Дамаску, — озвався він по хвилі. — Можливо, весною я поїду з ескадрою республіки в Бейрут, Дамаск і Палестіну…

Марко не міг стримати радості.

— Ви знаєте, — захоплено мовив він, — коли я вперше побачив вас на базарі, то одразу ж вирішив, що ви мені допоможете!

Маріно підняв руку.

— Спокійніше, хлопче! До весни ще маємо час…

КОРОЛЬ ПОЛІВ

1267 року в Неаполітанському королівстві з'явився загін розбійників. Він складався з селян, у яких поміщики загарбали останній клапоть землі, із батраків, що не витримали сваволі своїх хазяїв. Через рік у загоні було вже 120 чоловік. Очолив його колишній батрак Анджоліно, людина з мужнім і справедливим серцем. Добра слава про нього рознеслась далеко за межі Неаполітанського королівства.

В містах і селах, скрізь, де проходив загін, Анджоліно чинив суд над поміщиками, котрі кривдили селян та ремісників, його присуди були справедливішими, ніж вироки підкуплених суддів. Відібрані гроші Анджоліно роздавав знедоленим людям. Народ звав його Королем полів.

Коли в ту штормову ніч Паоло стрибнув з барки і почав щосили гребти руками й ногами, щоб не піти на дно, все його тіло пройняв нестерпний біль, від якого він мало не втратив свідомість. Тоді він перестав рухатись і, як камінь, пішов на дно.

Через хвилину Паоло знову вихопився нагору. Хвилі били йому в обличчя. Юнак знав: щоб лишитись живим, він повинен будь-що триматись на поверхні. Ні про що він більше не думав: ні про Марко, ні про Джованні, ні про Джіаніну. Думав тільки про самого себе. В правому плечі так заболіло, що Паоло зойкнув, але не перестав гребти. Випльовуючи воду, він почав скидати свою куртку. Незабаром йому вдалось звільнитись від верхньої одежі.

Над ним звисало захмарене небо, на якому лише де-не-де проглядали зорі. Хвилинами з'являвся місяць. Тоді Паоло піднімав голову і намагався зорієнтуватись, куди йому плисти.

Навколо тільки вода, хвилі, біла піна, хлюпіт і завивання вітру.

Він знав, що десь зовсім близько має бути берег острова Лідо. Але з якого боку? Знову й знову, пересилюючи страшний біль, Паоло піднімав голову і очима впивався в морок, шукаючи темної смуги землі, однак нічого не бачив. Раптом він згадав, що вітер, коли його напрямок не змінився, дме паралельно до берега, тому треба взяти ліворуч і плисти проти хвиль. Розгубленість, яка ніби сковувала його, враз зникла. Налягаючи більше на ліву руку, Паоло швидко поплив в обраному напрямку. Він не хотів умирати. Все його єство чинило опір слизькій, мокрій смерті, яка чатувала на нього з усіх боків. Він уже втратив відчуття часу. Рухи його ослабли, і він навіть не піднімав більше голови, щоб відшукати очима землю. Адже це забирало в нього останні сили. Він ледве міг триматись на поверхні води і повільно, дуже повільно просуватися вперед.

Від утоми Паоло почав марити, йому здалося, наче він лежить у ліжку, а завивання вітру і хлюпіт води все віддаляється і віддаляється, він забув, що треба гребти, його ноги опустилися вниз і раптом… торкнулися грунту. Паоло вмить звільнився від заціпеніння. Земля була зовсім близько, він уже стояв на твердому дні. Вода сягала йому до грудей.

Хвилі лишились позаду. Паоло, сам того не помічаючи, заплив у якусь затишну бухточку. Неквапно, похитуючись, він побрів по воді, що ледве сягала йому до колін, з останніх сил вибрався і впав на м'якому прибережному піску.

Кроків за п'ятдесят від того місця, де міцним сном спав Паоло, стояла хатинка старого Дімітро, котрому, як казали люди, було вже біля ста років. Принаймні він пам'ятав події, які відбулися понад дев'яносто років тому. Коли імператор Барбароса зустрівся у Венеції з папою Олександром III, Дімітро уже був чималим хлопцем.

Неподалік від хатини Дімітро неправильним півколом розкинулись ще вісім рибацьких хижок. Правда, сам Дімітро вже не їздив рибалити, але допомагав своїм сусідам сушити рибу, лагодити сіті, ремонтувати човни. За це рибалки віддавали йому частину свого улову.

Дімітро прокинувся раніше за всіх і вийшов надвір.

Буря скінчилась, і лагуна виблискувала в блідому ранковому світлі, немов ніч проминула зовсім спокійно. Місяць на небі збляк, зірки попригасали. Раптом Дімітро помітив непорушне тіло Паоло. Той спокійно спав. Старий схилився, хотів поторсати його і побачив, що в незнайомця плече поранене і дуже розпухло. Дімітро обережно розбудив Паоло.

Над водою вставав холодний осінній ранок. Сонячний диск ще ховався за обрієм. Паоло розплющив очі і відчув, що змерз. Від першого ж поруху його пройняв біль у плечі. Він побачив над собою обличчя старезного діда і подумав, що спить. Тут Паоло згадав пригоди минулої ночі. Він і на мить не сумнівався, що барку капітана Матео захопила поліція і тому одразу ж благально заговорив до старого рибалки:

— Заховайте мене, дідусю! Поліція шукає мене. Повірте, я не вчинив ніякого злочину. Розумієте… я встряв в одну халепу… Потім я вам усе розповім. Сховайте мене, поки не розвиднілось!

Бліде ранкове світло розлилося по воді й по землі, і в ньому виразніше проступали обриси хатин і човнів. Старий кілька секунд мовчки дивився на юнака.

— Ходімо! —