Читати книгу - "Поліанна"

далеко не найкращими друзями. Але я знаю її. Усі її знають, і вона не така людина, Поліанно. Вона не знає, як радіти. Спитай-но лишень її про переїзд — нехай вона не дозволить. Ой, дитино, дитино, якби ти знала, як ти мені потрібна, — уривано мовив він.

Поліанна підвелася і скрушно зітхнула.

— Гаразд, я запитаюся в неї, — замислено мовила вона. — Звичайно, я не хочу сказати, що мені не хочеться жити тут, з вами, містере Пендлтон, але… — вона не завершила речення. На мить запанувала тиша. Подумавши, Поліанна додала: — І все ж, я рада, що вчора нічого їй не розповіла. Я ж так сподівалася, що вона вам теж потрібна.

Джон Пендлтон сумно всміхнувся.

— Так, Поліанно, це справді дуже добре, що ти їй нічого не сказала.

— Я нікому нічого не говорила. Тільки лікарю. Але він не рахується.

— Лікарю! — вигукнув містер Пендлтон, різко повертаючись до неї. — Ні, тільки не лікарю Чилтону!

— Так, коли він сьогодні приїхав передати, що ви хочете мене бачити.

— Це ж треба… — пробурмотів містер Пендлтон, безсило опускаючись у крісло. Тоді раптом випростався і зацікавлено запитав: — Ну, і що тобі відповів лікар Чилтон?

Поліанна замислилася:

— Вже й не пригадаю. Нічого особливого. Стривайте, він сказав, що тепер він розуміє, чому вам так терміново заманулося мене бачити.

— Справді? Так і сказав? — перепитав Джон Пендлтон і раптом засміявся. Поліанна не могла втямити, що означає цей дивний сміх.

ВІДПОВІДЬ НА ЗАПИТАННЯ

Коли Поліанна спускалася з Пендлтонського пагорба, небо швидко затягалося грозовими хмарами. На півдорозі додому вона перестріла Ненсі з парасолькою. Але наразі трохи розхмарилося, і на зливу не виглядало.

— Здається, хмари полинули на північ, — повідомила Ненсі, прискіпливо вдивляючись у небо. — Я так і думала, але міс Полі наполягла, щоб я бігла тобі назустріч з оцим. Вона дуже хвилювалася за тебе.

— Хвилювалася? — замислено спитала Поліанна, і собі вдивляючись у хмари.

Ненсі чмихнула.

— Здається, ви не дочули, що я вам сказала, — ображено кинула вона. — Я кажу, що ваша тітонька хвилюється за вас.

— О, — зітхнула Поліанна, пригадавши раптом запитання, яке вона мусила задати своїй тітоньці. — Пробачте, я не хотіла її лякати.

— А я рада, — несподівано заявила Ненсі. — Їй-їй.

Поліанна витріщилася на дівчину.

— Ви раді, що тітонька Полі злякалася через мене? Ненсі, це ж не гра… як можна радіти з такого, — заперечила вона.

— А я зовсім і не граюся, — відказала Ненсі. — І не збиралась. Ви, певно, навіть не усвідомлюєте… це ж означає, що міс Полі хвилюється за вас!

— Ну, чому ж, хвилюватися — це значить почуватися неспокійно, жахливо, — твердила Поліанна. — Що ж іще це може означати?

Ненсі гордо підняла голову.

— Я вам скажу, що це означає. Це означає, що у неї нарешті з'явилися нормальні людські почуття, як у всіх людей. Вона не просто виконує свій обов'язок, як це було досі.

— Ну чому, Ненсі, — спробувала заперечити спантеличена Поліанна. — Тітонька Полі завжди виконує свій обов'язок. Вона вельми обов'язкова жінка! — Поліанна мимоволі повторила слова, які півгодини тому почула від Джона Пендлтона.

Ненсі пирснула від сміху:

— Що ж, ваша правда, саме такою вона й була донедавна. Але відколи ви з'явилися тут, вона дуже змінилася.

Обличчя Поліанни перемінилося. Брови збіглися на переніссі.

— Слухайте, Ненсі, а можна вас про щось запитати? — зітхнула вона. — Як ви гадаєте, тітоньці Полі подобається, що я живу в неї? Може, їй байдуже… якщо я житиму деінде?

Ненсі зиркнула на зосереджене обличчя дівчинки. Вона давно чекала на це запитання і боялася його. Вона не знала, чи зможе відверто відповісти на нього, щоб не завдати дитині болю. Але зараз усе змінилося, і те, що міс Полі послала Ненсі з парасолькою назустріч Поліанні, дозволило спокійно зустріти це запитання. Тепер вона була переконана, що може нарешті з чистим сумлінням заспокоїти серденько малої, що так прагло любові.

— Чи подобається їй, що ви тут? Чи дозволить вам жити деінде? — обурено вигукнула вона. — Та ви геть не чуєте, що я вам торочу? Хіба вона не послала мене стрімголов вам назустріч, ледь помітила хмарку на небі? Хіба вона не наказала перетягти всі ваші речі з горища в кімнатку поверхом нижче, яка вам так сподобалася? Та ви лише пригадайте, міс Поліанно, як вона спочатку спересердя…

Ненсі закашлялася, збагнувши, що зайшла надто далеко.

— Зрештою, не моє мелеться, — задихано торохтіла вона. — Але це лише натяк на те, як вона через вас подобрішала і пом'якшала? Взяти хоча б собаку чи кота, і те, як вона зі мною розмовляє… Міс Поліанно, не варто й казати, як вона сумуватиме без вас, — запально завершила Ненсі, щоб приховати небезпечну обмовку, якої вона припустилася. Але вона не була готова до раптової радості, що осяяла обличчя Поліанни.

— Ой, Ненсі, я така рада-рада-рада! Якби ви тільки знали, яка я рада, що потрібна тітоньці Полі!

«Ну як я можу покинути її тепер? — міркувала Поліанна, піднімаючись сходами своєї кімнати. — Я завжди знала, що хочу жити разом з тіткою Полі, але не розуміла, наскільки я воліла, щоб вона хотіла того самого!»

Тепер перед Поліанною стояло непросте завдання пояснити все Джону Пендлтону, і їй це муляло. Їй дуже подобався Джон Пендлтон, і вона його жаліла… бо він і сам мав до себе жаль. Їй було шкода, що довге самотнє життя зробило його нещасним. Особливо засмучувало те, що це все сталося через її матінку. Уява дівчинки малювала великий сірий будинок, яким він буде, коли його господар одужає й житиме далі в мовчазних кімнатах зі сміттям на підлозі та захаращеним столом, і її маленьке серденько стискалося від болю. Поліанна мріяла про те, щоб десь знайшовся хтось, хто… І тут вона схопилася на рівні ноги й радісно скрикнула від того, що спало їй на думку!

За першої ж нагоди вона побігла на пагорб до будинку містера Пендлтона. Аж ось вона вже сиділа у великій напівтемній бібліотеці поруч із Джоном Пендлтоном, який поклав тонкі довгі руки на бильця свого фотелю, а біля його ніг примостився песик.

— Ну що, Поліанно, ти згодна гратися зі мною у свою «гру в радість» до кінця мого життя? — м'яко запитав чоловік.

— Так, звичайно! — вигукнула Поліанна. — Ви знаєте, я придумала для вас прекрасну річ, і ви навіть не уявляєте собі…

— Ми гратимемося разом? — перепитав чоловік, і кутики губів затремтіли від хвилювання.

— Так, тобто — ні, але…

— Поліанно, ти ж не