Читати книгу - "Книга пригод 3"

Біля голландських берегів вирує Північне море. Тут, на Толені, Валхерені й Шувені, на островах Північний Бевеленд і Південний Бевеленд живе нездоланне, залізне людське плем'я, яке раніше від решти заприсяглося прийняти швидше турецьку, ніж папістську віру, яке носить на капелюхах срібний півмісяць, а в серцях — незгасну смертельну ненависть до іспанців. А яку молодь народжують на цих оточених морем піщаних дюнах! Захищайтеся ж, кастільські вежі, пильніше чатуй на фландрійських бастіонах, леонський леве! «Краще свою країну зруйнувати, ніж втратити!» — казали моряки-гези. Це вони під Вере й під Лейденом виривали з грудей переможених іспанців серця, надкушували їх і кидали собакам:

— Жеріть, але вони гіркі!

На фортах Ліфкенгек і Лілло, на Круїському укріпленні, на фортах Перле, Сент-Філіппо, Марія, Фернанд та Ізабелла раз у раз лунає заклик:

— Чатуйте пильніше! Чатуйте пильніше!

Гарматні жерла на брабантському березі, гарматні жерла на фландрійському березі щомить ладні вивергнути смерть і загибель на будь-яке відважне судно, що наперекір їм спробує пройти вгору проти течії до Антверпена.

— Чатуйте пильніше! Чатуйте пильніше!

Але ніч темна, ні місячне сяйво, ні мерехтіння зірок не освітлює її. Важко такої ночі чатувати пильно. Як тихо й тепло! Тільки шум повноводої річки супроводжує застережливі оклики воїнів на валах.

— Чатуйте пильніше! Чатуйте пильніше!

Але що це перетинає з боку Південного Бевеленда Західну Шельду — там, де море й річка стрічаються і зливаються в одно? Що то лине в такій пітьмі на хвилях? Сотні зловорожих рук штовхають судно вперед, і воно летить, мов стріла, неначе примарне, неначе Летючий Голландець. Могутній його корпус розтинає хвилі, а за ним посуваються ще кілька суден, трохи менших.

Що цим гезам нічний морок! Вони вміють знаходити шлях на водах, що належать їхній вітчизні. Одна за одною сунуть темні тіні; вони йдуть в одну лінію, і жодного звуку не чути на судах, навіть весла занурюються у хвилі нечутно. Пошепки переказують моряки з уст в уста слова команди; кожен знає своє місце, кожен склав смертельну присягу встромити ножа у горло сусідові, якщо той необережним шарудінням чи необачним викриком наразить їхню святу справу на небезпеку.

І кожен неодмінно додержить присяги й заколе в такому разі будь-кого, хай це буде навіть брат, батько чи син.

Світло ліворуч! То — форт Лілло. Світло праворуч! Це — форт Ліфкенгек.

Лунко й виразно долинають оклики іспанської варти до матросів на борту… чорної галери й суден, що йдуть услід за нею.

Кожен ніж, кожна абордажна сокира напоготові… Біля гармат тліють замасковані артилерійські ґноти, збуджено калатають серця у відважних гезів.

— Чатуйте пильніше! — лунає вдалині. Жахлива небезпека загрожує хоробрим морякам.

Боже, пошли гезам удачу! Що то блимає праворуч? Це вогні в селі й у форту Каллао. Що то зблискує з боку Брабанта? Це вогні у селі Ордам.

Як тихо тепер у цьому страшному місці! Колись тут здіймався міст, естакада Александра Фарнезе — чудо будівельної техніки свого сторіччя. Який геній тут сяяв! Скільки крові тут пролилося!..

Тут творили Йоганн Баптіста Плато й Бароччі; а цьому місці вибухнув брандер Федеріко Джянібеллі й сповнив повітря, землю та воду уламками та покаліченими людськими тілами.

Ще й тепер, через багато років, дехто з антверпенських громадян, прихильників республіки, підхоплюється серед ночі з постелі, гадаючи спросоння, що його розбудив гуркіт потужного вибуху, який міг урятувати, але не врятував цього великого міста.

Нечутно лине вперед чорна галера, а за нею, мов тіні, решта суден повз це згубне місце…

— Чатуйте пильніше! Чатуйте пильніше! — лунає на укріпленнях Сен-Педро та Санта Барбара.

Вогні Предігергофа, вогні форту Марія, вогні форту Фердінанда… Удари дзвонів… Глухо й урочисто пливуть вони в темряві — то дзвін на вежі собору Пресвятої Богородиці в Антверпені… Друга година!

Капітан чорної галери стоїть на своєму посту з оголеним мечем у руці; але цієї ночі судно веде інший, інший орудує командою.

Якби на цього командира впав бодай промінчик світла, ви б його обличчя злякалися.

Ян Норріс, наречений Міги, полонянки на борту «Андреа Доріа»; Ян Норріс, морський гез, що залишив наречену в руках смертельних своїх ворогів; Ян Норріс, що плигнув з палуби генуезького галіона й зостався живий, — так, саме Ян Норріс орудує цієї ночі судном!

Очі в Яна Норріса бачать у темряві, вони бачать крізь нічну пітьму, мов ясного дня…

Порятунок — помста!

Глядися, Леоне делла Рото, ця ніч несе загибель! Майся на бачності, Леоне делла Рото, не час нині дурманити собі голову коханням до жінки та сицилійським вином! Бережи своє судно, Леоне делла Рото, остерігайся — остерігайся чорної галери!

На «Андреа Доріа» виконано всі команди й розпорядження. Ще три години, і генуезький галі он зніметься з якоря, щоб приєднатися біля Бірвліта до решти чотирьох суден, — ті вийшли в море раніше, — і вирушити на пошуки чорної галери. Команда мала ще трохи часу, й усі полягали спати; поснули навіть вахтові на палубі. Погас, як і всі ґноти на галіоні, артилерійський гніт у вахтового біля трапа. Та й що може загрожувати судну під міськими мурами та фортечними валами!

Ліхтар на головній щоглі осяває палубу нерівним миготливим світлом. Із вікон капітанської каюти на темні води Шельди, що котяться за бортом, падає тьмяний відблиск лампи.

Леоне делла Рота випростується біля ліжка Антоніо Валані.

— Все, кінець, — каже лейтенант. — Він помер. Ти чуєш, bella fiamminga, Антоніо помер, і тепер капітаном на судні став Леоне делла Рота! Ти чуєш, красуне?! Я стаю власником своєї спадщини — і ти теж належиш мені! Мій товариш сконав, і ти стала моєю!

І знову Спінолин лейтенант наповнив келиха вином.

— Чому ти відвертаєшся й тремтиш, красуне? Він помер… Його серце перестало битись. Але моє серце ще б'ється — несамовито, шалено! Це правда, він був моїм товаришем, та я покохаюся з тобою — і це буде помста за його смерть. — Леоне підніс келиха й вихилив його до дна. — Я п'ю за тебе, бідний Антоніо… У відкритому морі буде твоя могила, гідна справжнього моряка. Тебе не закопають у землю; ти спочиватимеш серед грайливих хвиль, як і личить синові Генуї. В обіймах русалок ти спатимеш вічним сном…

— Зглянься наді мною, святий Боже, пошли мені смерть, врятуй мене, врятуй! — голосила дівчина.

Але п'яний Леоне тільки дико реготав.

— Не дивись так на мене, королево! Сьогодні ти моя, а завтра належатимеш іншому — така вже війна, таке вже життя… Гадаєш, я повинен тужити й бурмотіти, як піп, молитви над