Читати книгу - "Блакитний Замок"

Любов! Яка вона пекуча, стражденна, нестерпно солодка, як вона заволоділа душею, тілом і думками! В її серцевині крилося щось прекрасне, невловиме, суто духовне, як крихітна блакитна іскра всередині твердого діаманта. Більше Валансі не була самотньою. Вона належала до величезного сестринства жінок, які хоч раз у житті когось кохали.

Барні не мусить про це знати, хоч вона нітрішки не заперечувала б, якби він довідався. Досить, що ВОНА знала, це було для неї найважливішим. Просто кохати! Вона не проситиме, щоб її любили. Достатньо отак сидіти в тиші, серед літньої ночі у білій розкоші місячного сяйва, з вітром, що віяв на них із соснових лісів. Вона завжди заздрила вітрові. Був вільним. Летів, куди хотів. Понад пагорбами, понад озерами. Як він смакував, як висвистував! Що за чарівна пригода! Валансі почувалася так, наче її стару поношену душу замінили новою, свіжою, такою, що саме вийшла з майстерні богів. Ще недавно її життя виглядало нудним — безбарвним — прісним. А тепер вона наче дійшла до галявинки, зарослої ароматними ліловими фіалками. Неістотним є минуле Барні, неістотним є його майбутнє, — ніщо, крім цієї незрівнянної години. Вона повністю віддалася чару цієї миті.

— Ви колись мріяли літати на повітряній кулі? — раптом спитав Барні.

— Ні, — відповіла Валансі.

— А я — так, часто. Мріяв летіти крізь хмари — у розкішному заході сонця, опинитися посеред страшної бурі з блискавками під і наді мною, ковзати по срібних хмарах при повні місяця — чудово.

— Це так і звучить, — відповіла Валансі. — Але я у своїх мріях залишалася на землі.

Вона розповіла йому про свій Блакитний Замок. Як легко було розказувати Барні про ці речі. Він розумів навіть те, про що йому не казали. А потім — описала своє життя до того, як прийшла до Галасливого Абеля. Їй хотілося, щоб він розумів, чому вона пішла на «чагарникові» танці.

— Бачите, я ніколи не жила справжнім життям, — сказала вона. — Я просто — дихала. Всі двері були переді мною зачинені.

— Але ж ви ще молода, — промовив Барні.

— Так, я знаю. Але «ще молода» і МОЛОДА — це колосальна різниця, — гірко відповіла Валансі. Раптом у неї виникла спокуса пояснити Барні, чому її «ще молодість» не може впливати на її майбутнє, але не сказала. У цю ніч вона не збирається думати про смерть!

— Хоча я ніколи не була по-справжньому молодою, — вела вона далі, — «аж досі» — докинула вона подумки. — Я ніколи не жила так, як інші дівчата. Ви не можете зрозуміти. Чому, — у відчаї вона запрагнула, щоб він довідався про неї найгірше, — я навіть матері своєї не люблю. Хіба це не жахливо?

— Швидше жахливо — для неї, — сухо сказав Барні.

— Ох, вона не знала. Вона сприймала мою любов як належне. Крім того, я не була потрібною ні їй, ні комусь іншому. Я просто — існувала. Мене дуже це змучило. От тому я й прийшла господарювати у містера Ґая і доглядати Сіссі.

— І, я думаю, люди вирішили, що ви збожеволіли.

— Так вони і вирішили, та й далі так вважають, — достеменно, — підтвердила Валансі. — Так їм зручно. Вони швидше повірять у те, що я божевільна, ніж пропаща. А іншої альтернативи немає. Але я ЖИВУ, відколи прийшла до містера Ґая. Це було чудовим досвідом. Можливо, я дорого за нього заплачу, повернувшись, але я його мала.

— Це правда, — сказав Барні. — Коли здобуваєш досвід, він стає твоїм власним. І не істотно, скільки довелося заплатити. Чужий досвід ніколи не стане вашим. Бо такий він є, цей кумедний старий світ.

— Ви вважаєте, він справді старий? — мрійливо спитала Валансі. — У червні я ніколи в ЦЕ не вірю. Цієї ночі світ видається юним. У цьому мерехтливому місячному сяйві він, — як молода дівчина у білому, — сповнений чеканням.

— Місячне сяйво тут, на краю «чагарника», не таке, як деінде, — погодився Барні. — Воно завжди викликає у мене відчуття чистоти — душі й тіла. І, звісно, золотий вік завжди повертається навесні.

Була вже пізня ніч. Дракон з чорної хмари проковтнув місяць. Весняне повітря дихало прохолодою, — Валансі здригнулася. Барні поліз у нутрощі Леді Джей і витяг стару куртку, пропахлу тютюном.

— Накиньте, — звелів він.

— А вам вона не потрібна? — запротестувала Валансі.

— Ні. І я не дозволю, щоб ви застудилися, бувши під моєю опікою

— О, я не застуджуся. В мене не було жодної застуди, відколи я прийшла до містера Ґая. Хоча я робила шалені речі. Це кумедно, бо раніше я з тих застуд не вилазила. Я почуваюся такою егоїсткою, забираючи вашу куртку.

— Ви вже тричі чхнули. Нема потреби здобувати «чагарниковий» досвід ціною грипу чи запалення легень.

Він витяг жорсткий комір куртки, закрив ним її шию і застебнув. Валансі потайки тішилася. Як приємно було відчувати, що хтось про тебе дбає. Вона сховала обличчя у пропахлих тютюном складках куртки і захотіла, щоб ця ніч не минала ніколи.

Через десять хвилин з боку «чагарника» над’їхала автівка. Барні вистрибнув з Леді Джейн і махнув рукою. Автівка зупинилася. Валансі побачила дядька Веллінгтона і Олів, які нажахано дивилися на неї.

То дядько Веллінгтон таки придбав автомобіль! І, мабуть, провів вечір над Міставіс у дядька Герберта. Валансі мало не пирснула сміхом від виразу його обличчя, коли він її упізнав. Помпезний вусатий старий балакун!

— Ви не могли б уділити мені бензину, щоб доїхати до Дірвуда? — чемно спитав Барні. Але дядько Веллінгтон не звернув на нього уваги.

— Валансі, як ти тут опинилася? — суворо спитав він.

— Випадково або з Божої ласки, — відповіла Валансі.

— З цим кримінальним пташком — посеред ночі?

Валансі повернулася до Барні. Місяць утік від дракона і від його світла в її очах з’явилися бісики.

— Ви СПРАВДІ кримінальний пташок?

— А це важливо? — спитав Барні. У ЙОГО очах теж мерехтіли смішинки

— Для мене — ніскільки. Я питаю просто з цікавості, — тягла далі Валансі.

— То я вам не скажу. Я ніколи не вдовольняв марної цікавості.

Він повернувся до дядька Веллінгтона і його голос ледь змінився.

— Містере Стірлінг, я питав, чи ви могли б продати мені трохи бензину. Якщо зможете, — то й гаразд. А як ні, то не гаймо часу.

Дядько Веллінгтон постав перед страхітливою дилемою.