Читати книгу - "Оголений нерв"

— Можливо, десь у якійсь країні й існують закони, а у нас їх нема. Закони тебе торкаються тоді, коли ти щось винен державі або тому ж Коломойському. Не є великим секретом, що всі банки щомісяця несуть хабарі нашим суддям, щоб ті приймали рішення на їхню користь, — пояснив Іван. — Ось ми вивернулися навиворіт, щоб заплатити адвокату, але що він може зробити?

— Господи, справи ще гірші, ніж я гадав, — зітхнув Геннадій. — Конче потрібна люстрація суддів.

— Гадаєш, щось можна змінити? — Іван налив пива у пластиковий стаканчик, відсьорбнув піну. — Не можна. На зміну одним прийдуть такі ж самі тільки з іншими обличчями.

— Згоден з Іваном на сто відсотків, — втрутився в розмову Яків. — Вибач, Генику, але мені здається, що ти марно поїхав у Київ, втратив здоров’я… І заради чого?

Розмова знову перейшла у політичну площину і затяглася до півночі. Геннадій намагався довести, що вся країна підвелася з колін чи не вперше за роки незалежності не для того, щоб отримати поразку, а заради кращого життя для всіх. Іван та Яків палко сперечалися, намагаючись довести, що марно бандерівці та правосєки розбурхали народ і зробили ще гірше, ніж було, що саме вони заради свого зиску та за гроші зчинили бурю, яка призвела до загибелі людей, а працьовитий Донбас ніхто так і не почув, не запитав, чого він хоче. Никон у суперечки майже не встрявав, тому важко було зрозуміти, якої він думки про останні події. Геннадія підтримував Льоня, і то майнула думка, що робить він це лише заради їхньої дружби.

Додому Геннадій повернувся схвильований. Тихо ввімкнув у коридорі світло, намагався роззутися тихо, щоб нікого не розбудити, але, як на зло, з тумбочки впала на підлогу материна парасолька. Зі своєї кімнати прошмигнула в туалет Іванна, вдаючи, що не помітила брата. Вона досі з ним не розмовляла й уникала зустрічі. Мати казала, що вона почувається винною, але не може пересилити себе, щоб помиритися. Нехай ще трохи побіситься, потім попустить. А ось вечір закінчився не зовсім вдало. Геннадій вимкнув світло, у пітьмі дістався свого ліжка. Почувався так, ніби його розчавили, як поганого клопа. Розмова з друзями не йшла з голови. Не хотілося навіть роздягатися, тому приліг в одязі, закинув руки під голову. Геннадій знав, що довго не зможе заснути. Минули ті часи, коли міг впасти на ліжко і прокинутися вже вранці у тій самій позі. Усе змінилося в його житті там, на Майдані, і сам він став іншим. Його друзі були тут, у Сєвєродонецьку, у столиці сепаратизму — так жартували побратими-майданівці, коли дізнавалися, звідки він приїхав.

Аналізуючи нещодавню розмову, Геннадій відчув себе зрадженим. Ним оволоділо почуття спустошеності. Напевно, так буває завжди, коли близькі люди не виправдовують твоїх сподівань. Так людська душа реагує на втрату мрії. Чому він вважав, що його друзі мають таку ж думку і переконання, як і він? Чому події у столиці не розкрили очі хлопцям? Його душевний біль — наслідок розчарування в тих, кому він вірив. Потрібно не зациклюватися на ньому, а по краплі випустити з себе розчарування, бо все минає, а люди, які були поруч упродовж багатьох років, залишаються.

Можливо, він себе обманював, надаючи їм рис, створених своєю уявою? А зараз намагається звалити на них провину за власне розчарування? Можливо, помилявся, розраховуючи на більше? Не розчаровується лише той, хто ні на що не сподівається і нічого не чекає. Можливо, і в ньому хтось розчарувався? Попри все, не можна зненавидіти того, кого душа бажає любити. Всі вони залишаються його друзями, тому потрібно послати їм промінь любові та прощення. І взагалі, треба пам’ятати, що люди не можуть бути ідеальними для всіх. Він і надалі буде поруч зі своїми друзями, лише думки про них змінилися, стали іншими.

Частина друга

Ярій, душе. Ярій, а не ридай. У білій стужі сонце України. А ти шукай — червону тінь калини, на чорних водах — тінь її шукай, де жменька нас. Малесенька шопта лише для молитов і сподівання. Усім нам смерть судилася зарання, бо калинова кров — така ж крута, вона така ж терпка, як в наших жилах. У сивій завірюсі голосінь ці грона болю, що падуть в глибінь, безсмертною бідою окошились.

Василь Стус

Розділ 16

Російські війська вже отаборилися на кордоні з Україною, а Сєвєродонецьк, як і раніше, лихоманило. Лихоманка — ще не хвороба, але вірус сепаратизму таки потрапив до організму містян. Схоже, що спокійне життя вже не для густозаселеного компактного міста, де раніше чудово уживалися представники різних національностей, де люди по-дружньому ставилися до традицій та звичаїв інших націй і добре розуміли одне одного.

Щось розладнали в спокійному плині міського життя численні мітинги. Саме тоді почалося розповсюдження вірусу, бо він має здатність передаватися від однієї хворої людини іншим. Складалося враження, що комуністи та Партія регіонів навмисно день за днем розхитують спокій, то здіймаючи бурю у склянці через неіснуючу проблему російської мови, то закликаючи до проведення референдуму, то залякуючи мешканців «фашистами з Правого сектора». Саме комуністи та їхній клон Партія регіонів стали джерелом розповсюдження вірусу серед населення. Вірус набирав швидкість, хоча мітинги вже не були такі масові.

Настю спочатку веселили жахачки то про Правий сектор, членів якого ніхто тут не бачив, то про бандерівців, хоча достеменно ніхто не знав, де вони є і що хочуть скоїти. Цілеспрямовано нагнітався страх перед неіснуючими ворогами, роблячи людей знервованими на мітингах, де роздавали листівки, збирали підписи й істерично виступали оратори, закликаючи до протестів. Люди, підхопивши вірус сепаратизму, розносили його по домівках, розповсюджуючи інфекцію серед своїх близьких, родичів, знайомих. Як відомо, він швидко і легко поширюється на тих, у кого слабкий імунітет.

Підвищити захисні функції організму міста могла місцева влада. На початку лихоманки її представники показали свої обличчя на мітингах, а потім уже не брали в них активної участі, проте не було й заборони. Але якщо нема заборони — це значить, що є дозвіл. Порушення імунної системи стало фактором ризику захворювання, хоча є більш ефективний спосіб запобігти зараженню за допомогою профілактики. Але її потрібно було починати заздалегідь, можливо, тоді, коли під час Помаранчевої революції в місті було накладено табу навіть на одяг помаранчевого кольору.

Настя розуміла, що якби оратори не мали підтримки місцевої влади, то завжди спокійне місто продовжувало б