Читати книгу - "І прибуде суддя"

зо три метрів, вийшовши на середину кладовища, я зі здивуванням відзначив, що до мене прямує зодягнута в темний плащ жінка. «Та, яку ти шукаєш», — мовби сказав хтось. Я здригнувся і тут-таки лайнувся подумки — дожився, що повірив у існування привидів. «Невже мати Ніли?» — подумав я і мало не скрикнув. Хвиля туги невідомо за чим, не лише за Нілою, вдарила, накрила. Жінка, що прямувала до мене, накульгувала. Ґлорія? Що їй тут треба?

Ми спинились одне перед одним, і Лора першою не витримала і глухо зойкнула, а тоді, мовби підбитий птах назустріч останньому рятунку, кинулася до мене. Припала до грудей і, здригаючись усім тілом, голосно заридала.

* * *

За півгодини, може, менше, ми, обоє змоклі до рубчика, ввійшли до моєї кімнати. Я вже міг розібрати, що вона говорить. Бо там, на кладовищі, спочатку її мова складалася з одних лише вигуків. Щось просилося з її горла на волю, якийсь птах, що не міг вирватися, хоча дуже прагнув, та тільки кричав так натужно, що мене обіймав жах, і я поспішив повести Лору геть від хрестів, скрипу сухих дерев за плечима, чиїхось тіней, що проступали крізь завісу дощу. Ця хвороба має назву, та я не годен її пригадати, подумав я при виході. Ґлорія тислася мені до плеча, прагнула забратися всередину, я скинув уже куртку, вона замотала головою, щось знову забриніло в її горлі, почувся гортанний крик, обірвався, і я подумав, що годилося б її взяти на руки і донести так додому. Та коли я спробував це зробити, вона стала вириватися і вимовила перше зрозуміле слово, навіть цілих три: «Так не треба». Це був голос маленької дитини — тонкий, наче срібна нитка, що невідомо звідки взявся серед хаосу води, багнюки й вітру. Десь на півдорозі, серед цієї осінньої бурі, в мені з'явилося безглузде відчуття, наче світ щойно народився і ми двоє перших людей, які неодмінно прагнуть вижити, прийти до свого першого дому, бо знають, що їм треба заснувати свій перший світ, наповнювати його людьми, голосами і всім живим, що вони здатні народити. Я стрепенув головою, але хтось наче думав за мене, і думав саме так.

У моїй кімнаті вона сказала тихо, але так чітко, що я здивувався її голосу:

— Вам потрібна зараз гаряча ванна. — Вона озирнулася, наче щось шукала в кімнаті. — Перевдягніться і приходьте. Мама, напевне, вже напалила. — І знову провела по кімнаті протяжним поглядом. — Роздягайтеся ж, бо замерзнете.

— Швидше замерзнете ви, — сказав я, здивований, як вона говорила, як раптово ожила і зробилася зовсім іншою Ґлорією, мовби й не було дороги під цим скаженим дощем.

— Я не замерзну, — вона подивилася на мене якось так: чи то оцінюючи, чи то вивчаючи. — Роздягайтеся ж, чого ж ви стоїте?

Я вже був подумав, чи не хоче вона, щоб я роздягався при ній, але вона рушила до виходу.

— Чекатиму вас у літній кухні. Через дві… ні, три хвилини. Вам вистачить?

— Я служив колись в армії, — посміхнувся. — Спробую вкластися.

«Навіть дуже інтересно», — подумав я, стягнув геть мокрі штани, куртку, светр. Не знаю чому, але робив я це дуже швидко, немов справді виконував армійський норматив перед командою «відбій». Не тільки оте раптове перетворення, вміння взяти себе в руки мене подивувало. Раптом прийшов здогад: те, що вона витворяла дорогою, схоже на прикидання, на якийсь незбагненний ритуал. Але навіщо? І що вона шукала в моїй кімнаті? Я пригадав, як її батьки нишпорили в доччиній кімнаті, й подумав, що пошуки — це, очевидно, хвороблива пристрасть цієї сім'ї.

Не через дві чи три, але таки хвилин за п'ять, не більше, переодягнений у сухе, я постукав у двері літньої кухні. Десь у глибині почувся її голос, який свідчив, що заходити дозволяють, і я прочинив двері. Кілька разів я заглядав сюди, в першу кімнатку, де стояла плита, в другій якось снідав — там стояли стіл і стільці. Я завважив: були ще одні двері. Але що там, питати якось незручно. Тепер, увійшовши до першої, де нікого не було, тільки пашіли жаром плита і грубка, я штовхнув двері до другої, але й там було так само порожньо і тепло. Отже, Ґлорія у третій.

Досі ранками я вмивався під умивальником на подвір'ї, там же ввечері мив ноги, до холодної води мені було не звикати. Щосуботи ходив до міської лазні, радіючи, що є спосіб згаяти час, а двічі чи тричі заглядав туди посеред тижня, щоб прийняти душ. Ще я дізнався, що в містечку є спортшкола, і останнім часом став навідуватися туди повправлятися зі штангою. При спортшколі також був душ, щоправда, з ледь теплою водою, але мені й такої вистачало. Господарі ніколи не пропонували мені помитися в них, я не задумувався якось, де вони миються і коли. Хіба що в неділю, яку я проводив переважно у своїх батьків у сусідньому районі. Щоправда, для цього доводилося їхати двома дизель-потягами, чекати на вокзалі в Ковелі, але це було ліпше, ніж цілу неділю валятися в ліжку чи дивитися в місцевому відеозалі Будинку культури якийсь паршивий фільм, або цмулити пиво у пивбарі, в одному з трьох.

Тепер я стояв у нерішучості перед третіми дверима, звідки виразно чувся плюскіт води. Я не пуританин, у студентському гуртожитку всякого набачився, доводилося душ і з дівчатами приймати, разів п’ять у Валеріїній просторій квартирі мився разом з нею у величезній, обкладеній елегантним кахлем ванні, там ми багато чого собі дозволяли, але зараз, як діяти зараз? Я стояв і вирішував, що чинити далі — делікатно дати знати про себе чи виждати, поки Лора помиється? Втім, я виразно чув її голос, коли стукав у перші двері. «Я виразно чув її голос», — подумав мовби автоматично і тут почув цей голос вдруге. Але він не звертався до мене. Ґлорія не промовляла, ні кликала, ні просила почекати, як можна було сподіватися. Вона стогнала, просто стогнала, як може стогнати жінка, котра насолоджується з чоловіком. Або… або сама з собою. Друге ймовірніше. «Друге ймовірніше», — подумав я і аж заціпенів з несподіванки. Стогін посилювався, я стояв і почував себе останнім дурнем. Зрештою, вирішив тихо вийти. Та коли я ступив крок до дверей, щоб ретируватися надвір, стогін припинився і чіткий голос Ґлорії покликав:

— Георгію!

Я завмер.

— Георгію! — ще голосніше сказала Ґлорія. — Ви ж тут, Георгію.

— Я тут, — сказав я. — Я почекаю.

— Ходіть сюди, — жалібно сказала вона. — Прошу