Читати книгу - "Світло в серпні"

два роки тому, коли йому йшов четвертий рік. Одного дня діти зауважили, що між них немає дванадцятилітньої Аліси. Він уподобав цю дівчинку аж так, що дозволяв себе няньчити; а може, саме за те й уподобав. Убачав у ній дорослу, майже таку ж на зріст, як жінки, що розпоряджалися його харчуванням, умиванням і сном, та тільки з однією відмінністю: вона не була й не стала ворогом. Якось уночі Аліса розбудила хлопчика. Прощалась, а він і не здогадувався. Заспаний, невдоволений, напівсонний, терпів її тільки тому, що завжди старалася бути доброю до нього. Не втямив, що вона плаче, бо не знав, що й дорослі плачуть, а коли взнав, то пам’ять уже загубила цю дівчинку. Заснув, так само терплячий, а наступного ранку Аліси вже не було. Зникла, ані сліду по ній не зосталося, ані навіть старого одягу, а ліжко, на якому вона спала, зайняв новачок. Хлопчик так і не довідався, куди вона поділася. Цього дня він чув, як кілька дорослих дівчаток, які допомогли Алісі зібратися в дорогу, говорили — приглушено, таємниче, й досі з придихом, неначе вбирали наречену — про нову сукню, нові туфлі, про екіпаж, що її відвіз. І зрозумів, що Аліса виїхала назавжди, пропала за стальними воротами в дротяній огорожі. І тоді він немовби побачив її, що в мить зникнення за гримливими стулками брами стала героїнею, постаттю, яка, не зменшуючись, розтавала в чомусь безіменному й величному, як захід сонця. Минуло понад рік, поки він дізнався, що вона не перша й не остання. Що й інші, крім Аліси, зникають за брязкітливими воротами, вбрані в нове плаття чи комбінезон, з акуратним тлумачком у руках, деколи й меншим за коробку від туфель. А тепер хлопчик тямив, що й з ним таке саме діється. Вважав, що вже знає, як їм усім вдавалося безслідно зникнути. Гадав, що і їх виносили, як оце його зараз, глупої ночі.

Хлопчик уже відчув двері. Вони зовсім близько. Точно передбачав, на скільки ще невидимих сходинок тихо, з безконечною обережністю ступить той, хто його несе. Відчував щокою чийсь спокійний, рівномірний, теплий подих, відчував під собою напружені, жорсткі руки й туго затягнутий клуночок, у якому вгадується зібрана похапцем і навпомацки, в пітьмі одіж. Цей хтось спинився. Нагнувся. Ноги дитини, описавши дугу, стали на підлогу, й пальці, торкнувшись холодних, як криця, дощок, задерлися вгору. «Стій», — звелів чоловік. І тоді хлопчик зрозумів, хто це.

Розпізнав одразу ж і не здивувався. Здивувалася б начальниця, якби довідалася, як добре він знає цього чоловіка. Хлопчик ніколи не чув його імені, і за ті три роки, відколи усвідомив себе, вони й ста словами не перекинулися. Але ця людина значила в його житті набагато більше, ніж хтось інший, і Аліса не була винятком. Ще трилітнім хлопчик відчував, що між ними є зв’язок, про який нема потреби говорити. Знав: коли він грався на майданчику, цей чоловік ні на мить не спускав із нього ока; сидячи на стільці у дверях котельні, слідкував з глибокою, неослабною увагою. Якби був старший, то, мабуть, подумав би: «Він ненавидить і боїться мене. І то так, що не може погляду відвести». А якби трирічна дитина мала багатший запас слів, думка була б такою: «Ось чому я відрізняюся від інших. Тому, що він весь час стежить за мною». Хлопчик сприйняв це як належне. Отож не здивувався, розпізнавши чоловіка, що забрав його, сонного, з постелі й поніс униз сходами. Стоячи біля дверей у смолянистій, холодній пітьмі, поки йому допомагають одягтися, міг подумати: «Він ненавидить мене так, що намагається запобігти чомусь, що має зі мною статися».

Тремтячи, кваплячись з усієї сили, хлопчик слухняно вдягався. Обоє морочилися з малою одежиною, сяк-так натягаючи її. «Ось твої черевики, — сказав чоловік. — Візьми». Сівши на холодну підлогу, дитина стала взуватися. Тепер чоловік не торкався її, та все одно відчувалося, що він нагнувся й щось робить. «Теж черевики взуває», — подумав хлопчик. Помацавши, чоловік знову торкнувся його й поставив на ноги. Хлопчик не зав’язав шнурків, ще не навчився цього робити. Не сказав, що не зав’язав їх. Взагалі ані слова не зронив. Тільки стояв, а тоді його закутали з голови до ніг у щось таке, що, судячи по запаху, належало цьому чоловікові, й знову підняли. Двері відчинилися, роззявилися. Всередину увірвалося свіже, холодне повітря та світло вуличних ліхтарів. Було видно ці ліхтарі, голі фабричні стіни й високі бездимні комини на тлі зірок. Проти світла стальна огорожа виглядала, як стрій зголодованих вояків. Поки хлопчика несли через майданчик, ноги звисали й погойдувалися в такт, незашнуровані черевики бились об чоловікові литки. І ось вони удвох дісталися до брами й вийшли за огорожу.

На трамвай довелося чекати недовго. Якби хлопчик був старший, то зауважив би, як добре розрахувала час ця людина. Однак він нічого не помічав і не дивувався. Просто стояв на розі поруч чоловіка, в незашнурованих черевиках, закутаний по п’яти в пальто, з широко розплющеними круглими очима й зі спокійним, зовсім не заспаним обличчям. Підійшов трамвай, низка вікон. Спинився й деренчав, поки вони входили. Майже порожній, бо минула вже друга ночі. Угледівши незав’язані шнурки, чоловік зав’язав їх, а хлопчик спостерігав це, сидячи нерухомо, витягнувши ноги. До вокзалу було далеко, а в трамваї вже доводилося їздити, тож поки добулися до місця, малюк спав. Коли прокинувся, був уже день, вони їхали залізницею. У потязі він ніколи ще не подорожував, та ніхто про це не здогадався б. Сидів непорушно, як у трамваї, закутаний у пальто весь, крім голови та висунутих уперед ніг, спостерігаючи пагорби, дерева й корів. Ще не траплялося бачити, як ось таке пропливає за вікном. Помітивши, що він не спить, чоловік розгорнув клапоть газети й видобув їжу — скибки хліба з шинкою поміж них. «На», — сказав. Хлопчик узяв і заходився їсти, дивлячись у вікно.

Ані слова не зронив і геть не здивувався навіть на третій день, коли прийшла поліція й забрала його та цього чоловіка. Будинок, у якому вони тимчасово поселилися, нічим не відрізнявся від покинутого вночі: ті самі діти з іншими іменами, ті самі дорослі з іншими запахами; і причина того, що не можна залишитися в новому житлі, видавалася не вагомішою від причини, з якої довелося покинути старе. Однак хлопчик не здивувався, коли прийшли полісмени й наказали встати та одягтися, не вважаючи за потрібне пояснити, чому й куди тепер треба мандрувати. Напевно, він