Читати книгу - "Вогнегривий коник"

Вступив уранці каральний загін у село, а в ньому нікого немає.

Фашисти спалили все, що могло горіти, — хати, повітки, дерева. Позасипали криниці, золу висипали в озеро. Нічого не зосталося від села, крім великого білого каменя, що з давніх, незапам’ятних часів лежав посеред села. З покоління в покоління передавалася легенда, що камінь цей сягає в грузьку глибину, куди не може дістатися ніхто.

Фашисти заклали під камінь вибухівку й висадили його в повітря.

Уранці вони прийшли й не повірили своїм очам: камінь лежав, мовби його й не чіпали.

Розлютовані фашисти знову підірвали камінь. А наступного ранку він знову білів посеред розритої землі, мовби до нього ніхто й не торкався.

Розлютовані гітлерівці знову підірвали камінь.

І знову на ранок він вийшов із-під землі.

— Це прокляте місце, — сказав фашистський офіцер.

Через кілька місяців наші війська прогнали фашистів. На пустир, де колись було старовинне село Маківка, повернулися з лісу старенькі, жінки й діти. Повернулись і партизани. Вони підійшли до білого каменя й низько вклонилися йому.

— Так і наша Україна незнищенна, як цей камінь, — сказав найстаріший житель села, столітній дід Архип. — Цей незнищенний камінь — непогасна любов наша до рідної землі.

Загублені гроші

Степанко знайшов на шкільному подвір’ї двадцять копійок. «Це хтось загубив, — подумав собі. — Віднесу Марії Григорівні».

Відніс гроші вчительці.

Марія Григорівна похвалила.

— Ти чесний, хороший, Степанку.

Була велика перерва. Степанко почув із шкільної радіогазети розповідь про свій вчинок. Мовляв, навчається в нас у першому класі Степанко. Чесний, справедливий, сумлінний учень. Знайшов на подвір’ї двадцять копійок — і що б ви думали! — не присвоїв, не купив ні цукерок, ні морозива, а віддав учительці.

А наступного дня Степанко побачив у шкільній газеті своє фото й прочитав по складах: «Беріть приклад із Степанка».

Через кілька днів приходить на великій перерві до Марії Григорівни Семенко, теж першокласник, та й каже:

— Маріє Григорівно, а я знайшов на подвір’ї тридцять копійок. Хтось згубив…

— Невже? — дивується вчителька. — Дві монети по п’ятнадцять чи як?

— Ні… Дві монети по десять і дві по п’ять…

Марія Григорівна якось дивно усміхнулась і похитала головою:

— Добре. Напевне, знайдеться той, хто загубив.

Минув день, другий, третій. Приходить Семенко до вчительки та й питає:

— Не знайшовся той, хто загубив гроші?

— Ні, не знайшовся. А подумай-но, Семенку, може, це ти сам загубив та забув, що ти загубив і знову знайшов?

Семенко почервонів…

Сергійкова квітка

Сергійкова квітка

Сьогодні передостанній день навчання. Четверо хлопчиків прийшли до школи рано-ранесенько. Посідали під високим дубом і стали хвалитися подарунками своїх батьків.

Петро показав хлопцям ножик. Це був чудовий ножик із мідною колодочкою, а на колодочці намальований кінь і на ньому — вершник.

— Добрий ножик, — сказали хлопці.

— Це мій ножик, — похвалився Петро.

Максим показав хлопцям ліхтарик. Такого ліхтарика вони ніколи не бачили. На білій ручці його було вирізано дивовижного птаха.

— Добрий ліхтарик, — сказали хлопці.

— Це мій ліхтарик, — похвалився Максим.

Гриць показав металевого соловейка. Доторкнувся до нього губами, подув — і той заспівав.

— Добрий соловейко, — сказали хлопці.

— Це мій соловейко, — похвалився Гриць. Хлопці ждали: а що ж у кишені в Сергійка? Сергійко сказав:

— Ходімо зі мною.

Він повів хлопців у гущавину чагарника й показав квітку. Вона цвіла під кущем акації. Це була прекрасна квітка. На її блакитних пелюстках тремтіли краплі роси, і в кожній краплині горіло маленьке сонце.

— Яке диво! — зітхнули хлопці.

— Але ж це не твоя квітка, — сказав Петро. — Ти ж не можеш узяти її з собою…

— А навіщо мені брати квітку з собою? — запитав Сергійко.

— Ти ж не можеш її на щось поміняти, — доводив Максим.

— А навіщо мені квітку міняти? — усміхнувся Сергійко.

— Пхі, і я можу сказати: це моя квітка, — мовив Гриць.

— А хіба від цього вона стане гірша? — здивувався Сергійко.

Без хустини тобі некрасиво

Надійка й Вітя поверталися з лісу додому, їхній шостий був сьогодні на екскурсії. Коли збиралися додому, сталося так, що Надійка й Вітя відстали від класу. Вони йшли лісовою стежкою. Ліс ще тільки прокидався від зимового сну. На галявинах цвіли проліски, а під деревами ще лежали снігові шапки — немов велетенські гриби.

Вітя розповідав Надійці захопливу повість про мандрівку в космічні простори. Щойно прочитав і хотілося поділитися своїми враженнями, думками й хвилюванням.

Ось і кінчився ліс. Стежка далі вела полем. У полі гуляв дужий, поривчастий вітер. Він зірвав із Надійки легеньку хустину й поніс далеко хтозна й куди. Вітя кинувся, було, доганяти, але Надійка зупинила:

— Облиш. Хіба її доженеш?

Вітя скинув свою шаль і дає Надійці:

— Запнись. Холодно ж, простудишся.

Та дівчинка й слухати не хоче. Вона запевняє, що вітер зовсім не холодний.

— Вітер пахне весною, — каже вона.

— Але ж вітер ще зимовий, — наполягає Вітя. — Ти простудишся й захворієш.

У відповідь Надійка засміялась.

Тут Вітя зиркнув на Надійчину голову й кинув:

— А без хустини тобі некрасиво…

Надійка зашарілася й каже:

— Справді-таки вітер холодний. Дай, будь ласка, шаль. Завтра принесу тобі в школу…

Жаль самого себе

Гриць бігав на подвір’ї й наступив на колючку. Колючка вп’ялася в ногу, й заболіло йому. Сів Гриць на лавку, поклав ногу на ногу й став колючку виймати.

Нагодилась мати, побачила, що її синок виймає колючку. Сплеснула руками, підбігла до Гриця, обняла його, поцілувала й заплакала.

— Синочку ж мій, маленький, бідна моя дитино, тобі ж болить…

Тої ж миті Гриць відчув: нога заболіла, в п’яті закололо, біль аж до живота підступив.

Мати обмила Грицеву ногу, зав’язала ту маленьку ранку, з якої син витяг колючку.

— Посидь, синку, не бігай, — каже вона, витираючи сльози.

Але Грицеві сидіти не хотілося, й він побіг гуляти.

Минула година. Бігаючи на подвір’ї, Гриць наступив на маленький гострий камінчик. Він пригадав, як плакала мати над маленькою колючкою, і йому стало страшенно боляче. Він побіг до хати, сів на лавку, підняв ногу, подивився — від камінчика залишився червоний слід.

Побачив цю пляму червону Гриць, і ще більше заболіла в нього нога.

— Мамо, — захникав він, — ідіть швидше…

Побачила мати, сплеснула руками, підбігла до сина, обняла його, поцілувала й заплакала.

У Гриця теж капали сльози з очей. Йому було жаль самого себе.

Минуло десять років. Гриць став високий, статний, красивий юнак Григорій. Призвали Григорія на службу в армію.

Серед ночі пролунав сигнал бойової тривоги. За три