Читати книгу - "Століття Якова"

– Я ж ваша, пане Тадику.

Його напівшепіт, напівхриплий зойк довершив справу:

– Але чи смію я володіти богинею?

«Ось воно, щастя», – подумала наступної миті Зося. Вона ще переборола спокусу запросити коханого до себе. Але тієї ночі не спала, хіба передрімала біля вікна, біля якого на ранок мав з’явитися черговий букетик. Вона хотіла бачити цю чарівну мить і... на світанку нового дня відчинити те вікно до її спальні.

І вона його побачила. Бо Тадик володів неабиякою інтуїцією. Після прощання він пішов до того шмаркача, сина кухарки, звелів уранці, якомога раніше, принести йому букета. Дав навіть цілого злотого замість традиційної двадцятигрошової монетки. Щедрість подіяла – малий нарвав чималенького віника з ромашокта іншої лугової бридоти, яку пан Тадиктерпіти не міг. Почуваючись останнім ідіотом та з посмішкою в душі, пан Тадик пробрався на світанку в сад біля будинку М’ялковських. Ось і вікно, описане малим, на підвіконня якого він кладе ще не висохлий від роси букет. І цієї миті з-за фіранки, яка відсувається, з’являється сяюче обличчя пані Зосі в нічній (так-так, нічній!) сорочці. Її улюбленій коротенькій льолі, що ледь-ледь прикривала чарівні ніжки богині.

3

А що було далі? Далі був рай ще п’яти таких світанків і цілої прощальної ночі. Рай, який змінився пеклом розлуки. Втім, розлука і обіцянка швидкого (як нестерпно чути – через місяць, моя кохана) побачення, коли Тадик попросить руки у її тата й мами, були тільки прелюдією до справжнього пекла. Його сценарій розігрувався за всіма правилами модернової додекафонічної симфонії. Перша нота обвалу – Зося дізнається від приятельки, що її сусідка (ха-ха, Зосенько) була спокушена цим, ну, цим, дженджуристим Тадиком, племінником цієї старої набурмосеної дурепи Геновефи Маєвської. Тепер Катажінка страждає (ха-ха!), бо поїхала до Варшави і побачила, як той вітрогон виходить з кабаретки в оточенні цілого сонмища дівиць.

– Неправда! – зойкає Зося.

– І ти, Зосюню! – сплескує руками знайома, негайно розжалувана зі статусу приятельки. – Ну, й зараза, шляк би єго трафив, цей Тадик.

Зося проганяє її і ще не вірить. Потім чує, як якийсь обірванець хвалиться, що мав цілий місяць люксовий заробіток – дурний пан платив лиш за те, що рвав на лузі квіти й клав на підвіконня його кобіти. Якось її побачив – справжня відьма, отих гонорових М’ялковських, що коло млина живуть. Зося ледве стримується, щоб не вийти з-за тумби для оголошень і не схопити малого негідника за вухо.

Він не приїхав ні через місяць, ні через два, ні через три. За цей час Зося дізналася про відвідини Тадиком напівпідпільного будинку розпусти, що, виявляється, існував у їхньому славному місті.

Ні, вона не поїхала до Варшави, як та дурна Катажінка. Але Варшава після різдвяних свят приїхала до неї – звісткою про весілля Тадика.

Про що всім розповідала його тітка.

Про що всім розповідала тітка того зрадника.

Тітка підступного лютого зрадника.

Підлого, підлого зрадника й убивці.

Убивці її кохання й найсвітліших почуттів.

Коли кількаденна істерика у Зосі минула, щось у ній зсунулося.

Вона стала вірити, що Тадик неодмінно вернеться до неї, на колінах приповзе до її будинку й проситиме прощення. А вона не простить, нізащо не простить, вона накаже... Вбити себе, втопитися, стояти на колінах сорок днів і ночей без їжі й води. Зося заплакала, бо не могла уявити таких страждань коханого, хай і зрадника. Звісно, вона великодушна, як і всяка королева, а тому простить. Але йому, збезчещеному зв’язком з іншою... з іншими... не повинно... не повинно дістатися її прекрасне чисте тіло. Її тіло, яке він і так осквернив, повинно знову дістатися йому ще більш оскверненим. Тремтячи всім тілом і душею, Зося найближчої ж ночі віддалася сусідові – старому холостяку-ловеласу Веславу. А далі все покотилося, наче візок із гірки. Вона більше не могла любити свого тіла, яке разом з нею скинули з п’єдесталу. Коли ж у містечку про неї пішла недобра слава, переїхала до Тарнува, де жив брат. Тут стояв уланський полк і Зося влилася, спочатку переживши конфлікт – бо ж новенька, – до кола дівчаток, котрі обслуговували уланів. Спочатку офіцерів, а потім не гребуючи й рядовими кавалеристами-жолнєжами. Це була ідеальна помста – віддаватися простим і грубим хлопам із кресув всходніх, східних воєводств, бо ж у корінній Польщі служили набранці саме звідти. Втім, через якийсь час Зося вже боялася собі признатися, що її тягне в ті дужі, часто брутальні обійми, де навіть не було місця пестощам.

Потім був червоний кінь, на якого її підсадили дужі й також грубі руки. Хоча руки були не грубими, а мовби... Мовби бережними, так піднімають і ставлять кудись, Зося могла б заприсягнутися, крихку порцеляну, вазу, боячись, аби вона не розбилася.

І був погляд, з яким вона зустрілася. Трохи насмішкуватий, але більше збентежений. Так-так, збентежений і... І по-справжньому захоплений. А потім був коловорот із бійки чоловіків, жахливих випровадин їх із подругою голими. Її прихід до воріт полку. І та сварка, коли він... Він, він, він – назвав її курвою. Гірка правда ще більше її розізлила. Тепер народився план помсти безрідному хаму, котрий посмів її (її!) так образити. Один із офіцерів давно казав Зосі про своє кохання. Даремними були слова про її минуле. Вона відчувала – граф Кшиштоф Собєський справді її кохає. Кохає сильно, стримано й пристрасно водночас.

Граф давно пропонував їй поїхати до батьків у Варшаву. Вчинила хитро – через подругу Рузю, кавалер якої служив у полновому штабі, добилася, аби в надпоручника Собєського під якимось приводом забрали денщика (так вона вперто називала ординарця) і призначили йому іншого. Якуба Меха. Зрештою, надпоручник був не проти, бо Мех був знаний як справжній служака. Щоправда, для самого Меха то було ніби пониження, але цього також добивалася Зося.

А потім – той шлях до вокзалу.

Вона йшла тоді попереду, а перед тим вдосталь насолодившись його збентеженням і досадою. Здавалося – ось-ось він вистрелить у спину. Якщо й не вистрелить, то зіб’є з ніг. Повалить у сніг і копатиме ногами. І вона... вона не боронитиметься. Або, навпаки, закричить. І його посадять за насильство над нареченою офіцера.

Яків пройшов усю дорогу мовчки. Мовби й справді не знав її. Чи забув? Забув?