Читати книгу - "За лаштунками «Волині—43». Невідома польсько-українська війна"

У численних спогадах поляків ідеться про озброєних вилами, косами та сокирами селян. Як свідчать документи українського підпілля, така «жакерія» була характерною не тільки для українців. З інформації ОУН за травень 1943 р.: «В Цуманському районі 29.05 ляхи озброєні в вила і коси і зброю напали на Майдан Липиньський». У звіті за вересень того ж року читаємо: «Поляки з Білина у кількості 40—50 осіб, частинно озброєні зброєю, а часто з вилами, косами і сокирами напали на с. Руду, забили понад 20 осіб і багатьох поранили».

Використання предметів домашнього реманенту свідчило: війна набула масового характеру, крім озброєних учасників підпільних рухів обох народів, до неї активно долучалися цивільні, яким бракувало зброї. Тому у вказівках щодо створення польських баз самооборони на Волині зазначалося про необхідність «озброєння в міру можливості у вогнепальну зброю, а в разі її браку ― в сокири, вили, палки». У донесенні радянських партизанів від квітня 1943 р. зазначено: «Загони товариша Бегми створюють у селах групи самооборони від поліції та націоналістів, озброюючи їх кілками, вилами та сокирами».

Маємо свідчення, що деякі місцеві керівники підпілля в кінці літа проводили мобілізацію чоловіків з українських сіл для участі в антипольських акціях. «У неділю 29 серпня, ― згадує житель волинського села Вижгів Іван Симчук, ― нам наказали брати сокири, лопати, бо треба розбирати колію. Усіх зібрали в Марчукових кущах. Я прийшов сюди разом з Гущинським Павлом. Тут ми побачили озброєних невідомих людей. Один з них виступив із закликом іти бити поляків на колонію. А Валентин Котович каже: «Та хіба у нас руки на них піднімуться? Ми ж з ними разом живемо, в гості ходимо». Тоді якийсь із приїжджих гукнув: «Одного-двох отут прикінчимо, і ви всі підете, куди накажуть!» На цьому розмова скінчилася». Інструкцій чи якихось інших вказівок щодо таких мобілізацій не виявлено, тож, очевидно, знову йдеться про місцеву самодіяльність.

Листівка УПА.Червень 1943 р.

Із тих небагатьох документів українського підпілля станом на літо 1943 р., які є в нашому розпорядженні, знову-таки не можна зробити висновку, якого доходять багато польських істориків, нібито перед відділами УПА ставилося завдання про поголовне винищення польського населення.

У звіті ОУН з Володимирсько-Горохівської округи за липень 1943 р. подано інформацію, яка з’ясовує, хто саме був метою антипольської операції УПА. «По закінченні акції скерованої проти ворохобних (виділення моє. — В. В.) польських елементів у польському громадянстві поглибилася кристалізація поодиноких груп, що займають в стосунку до українців відмінні позиції. Найбільш протиукраїнського настроєння відлам польського громадянства, боячись справедливої відплати за свої наміри та працю, утік під захист німців у міста. Спокійна нерозполітикована прихильна до українців частина поляків або лишилася на місцях, або повернула до своїх осель після отримання запевнення їхньої безпеки з боку українців. У багатьох випадках мирне польське населення певне своєї безпеки між українцями було змушуване польськими організаційними боївками залишити свої господарства… Та частина польського населення, якої не торкнулася акція, залишається нині на своїх колоніях при щоденних працях. З українським населенням живе згідно, пропонує співпрацю в українській визвольній боротьбі, складаючи багато усних і письмових заяв про солідарність. Всі поляки дістали усні у відповідних відозвах запевнення усіх прав на рівні з українським населенням в заміну за лояльність і співпрацю. В деяких випадках польське населення мильно [31] зрозуміло причину протипольської акції та виявило охоту до переходу на православіє, а часами навіть просить дозволу «на зміну національності». Тим вияснено, що українці мають до поляків претензії не за їхню приналежність до польської нації чи католицької релігії, а за вороже ставлення до українського національного питання і українських визвольних змагань на українських етнографічних територіях».

Інші документи УПА теж заперечують, що метою акцій було знищення всіх поляків. До прикладу, в одному з наказів від 27 липня 1943 р. повстанцям зазначалося: «Знищити узброєні польські банди, які були сталою загрозою для місцевого українського населення та переводили на ньому морди і рабунки. Сили ворога складалися з більше 400 узброєних ляхів та відділу червоних». У звіті з акції на одну з польських баз у Гуті Степанській завданням зазначено: «Знищити узброєні польські банди, що містились у колоніях Гута-Степань, Борок, Ляди, Омелянка, Ромашково, Темне-Жондове, Темне-Степанське, Ломи, Борсуки, Мельніки, Гута Міцька, Мутвиця, Подселече, Поляни, Голинь, хутори Кам’янок і Мельниці, колонії Селисько, Зівка, Острівки, Осовичи, Вирка, Виробки, Шиманісько, Тур, Іваньче, Ужане, Гали, Переспа, Березувка, Каменне і були сталою загрозою місцевого українського населення та переводили на ньому морди і рабунки». Інтерпретація цих указівок, очевидно, могла бути доволі широкою, особливо зважаючи на досить розмите поняття «польські банди», що могло передбачати як членів збройного підпілля, так і цивільних, які йому співчували. Проте в будь-якому випадку ніде не зустрічаємо інструкцій про ліквідацію передусім цивільних.

Цікаву інформацію про перебіг атаки на село Гута Степанська можемо прочитати у спогадах учасника — сотенного УПА В. Грабенка: «Село здобував головно наш курінь, що наступав зі сходу. На довколишніх хуторах не було жодної оборони, лише в самому селі ― з вежі костьола потакував «Максим» і менше десяти кулеметів з оборонних становищ. Ми їх унешкідливили нашими гранатометами й кулеметним вогнем. Тоді оборона перенеслася в частину села біля костьола, де була школа й кілька мурованих будинків. Селом ми вже підсунулися близько до цих будинків й почали обстрілювати оборонців цільним вогнем. Десь у той час долучились до наступу також частина куреня «Руба­шенка» й «Шавули», що наступали лісами, бо ми сподівалися зустріти там батальйон «Бомби» [32] та більшовицьких партизан. Проте там нікого не було. Побачивши додаткові наші сили, оборонці опустили будинки й почали втікати селом на захід. У погоню за ними курінний «Рубашенко» вислав свою сотню. Курінь мав лише кілька вбитих і ранених, між вбитими був чотовий «Циган». Ми не сподівалися такої легкої перемоги. Щойно від польських селян ми довідалися, що відділ червоних партизан висмикнувся з села попереднього вечора, як тільки розвідав, що в лісі є більші сили УПА. Відділ «Бомби» вже тоді не існував. Більшість мешканців виїхала з села після ультимату курінного «Рубашенка», яких /.../ три тижні до наскоку. Комуністичні автори пишуть, що УПА спалила Гуту та вчинила масакру. Цього не було. Під час бою загорілося лише декілька будинків і було декілька жертв серед цивільного населення. Опісля решта населення виїхала з села. Був суворий наказ командира Д. Клячківського не займати цивільного населення. Щоправда, я пізніше довідався, що котрась із селянських самооборон, яких ми називали черню та які були на заставах, десь допустилася кривавої пімсти. Не знаю, однак, подробиць, бо це була справа територіяльних команд й вони досліджували цю справу».

Повстанський командир наголошує, що відділи УПА, які брали участь в акції, не ставили за мету ліквідацію цивільного населення, але разом із тим він визнає, що залучені до акції представники сільської самооборони вдалися до помсти полякам. Очевидно, такі випадки були непоодинокими. Вони були свідченням високого рівня неприязні українців до поляків. В оунівському документі за квітень 1943 р. так характеризують настрої місцевих мешканців в околицях Луцька: «Між масами є страшна ненависть до ляхів. Кожний