Читати книгу - "Діти з Долини Райдуг"

Пан Мередіт вийшов на вулицю, уздрів на лобридзькій дорозі лікаря й пані Блайт у бричці, і посмутнів. Отже, пані Блайт поїхала, в Інглсайд іти марно. А йому так хотілося поговорити з кимось! Тужливо розглянувшись довкола, пан Мередіт побачив, як вікна старого будинку Вестів на пагорбі засяяли в призахідних рожевих променях, наче маяк доброї надії. Раптом він пригадав сестер Вест і подумав, що залюбки послухав би глузливі судження Еллен та побачив ніжну, милу усмішку Розмарі й тихий спокій синіх її очей. «З лиця дарунок — невпинна втіха», — так написав колись Філіп Сідні[22], мовби про неї. А йому потрібна була втіха, то чого б не зайти до Вестів? Еллен запрошувала його… та ще була книжка, яку він позичив у Розмарі. Треба її повернути, доки він не забув. У нього майнув неприємний здогад, що безліч своїх книжок він позичив колись і забув повернути власникам. Цього разу так не можна було вчинити — отож пан Мередіт повернувся до бібліотеки, узяв книжку й зник у Долині Райдуг.

Розділ 15

Знову чутки

Якось увечері, після похорону пані Майри Мюррей із того боку затоки, панна Корнелія й Мері Ванс зайшли в Інглсайд. Було кілька тем, які панна Корнелія прагнула обговорити, щоб зняти з душі тягар. Попервах слід було, звісно, висловити думку про похорон. Цю розмову завели Сьюзен і панна Корнелія; Енн зазвичай не брала участі в таких похмурих бесідах. Вона сиділа осторонь, споглядаючи осіннє полум’я жоржин у саду і сонну рожеву гавань, забарвлену вересневими сутінками. Мері сиділа побіля неї, смиренно вимахуючи шпицями. Серце Мері Ванс було в Долині Райдуг, від якої линув веселий приглушений сміх, та панна Корнелія чіпко стежила за кожним рухом її пальців. Перш ніж іти бавитися, вона мусила зв’язати певну кількість рядів своєї панчохи. Мері в’язала, припнувши язика, проте нашорошивши вуха.

— Ніколи не бачила такої гарної небіжчиці, — замислено мовила панна Корнелія. — Майра Мюррей завжди була красунею — вона з лобридзьких Корі, а ті всі були славні на вроду.

— Я сказала їй, коли минала труну: «Бідолашна. Вигляд у тебе гарний, то я сподіваюся, на небесах тобі теж добре», — зітхнула Сьюзен. — Вона майже не змінилася. Сукня на ній була чорна, сатинова — та, що вона вбирала чотирнадцять років тому на весілля своєї доньки. Тітка веліла їй відкласти ту сукню на похорон, а Майра засміялася й каже: «Хай мене в ній поховають, але доти, тітонько, я ще нею натішуся». І вона таки дотримала слова. Майра Мюррей була не з тих, хто має звичку ховати себе живцем. Часто після того я бачила, як вона веселиться в тій сукні десь у гостях, і казала собі: «Красуня ти, Майро, і плаття це тобі личить, але, напевно, буде тобі з нього саван». Бачте, пані Еліот, моє пророцтво здійснилося.

Сьюзен знову тяжко зітхнула. Вона впивалася своїм даром провидиці й невичерпно цікавою темою для розмови.

— Я завжди раділа, коли бачила Майру, — мовила панна Корнелія. — Вона була весела й життєрадісна; щойно потиснеш їй руку — уже й самому легше на душі. Майра в усьому віднаходила світлий бік.

— Це правда, — притакнула Сьюзен. — Її зовиця розповідала, буцім, коли лікар сказав Майрі, що нічим їй не зарадить і вона вже не оклигає, та жваво відповіла: «Добре, коли так, що варення я вже не варитиму й осіннього прибирання робити не мушу. Я завжди любила поратися в домі навесні, а восени терпіти не могла. Ну та, на щастя, цього року вже так не буде». Хоча дехто вважав би її геть легковажною, пані Еліот, і мені здалося, що тій зовиці було за Майру ніби як соромно. Вона сказала, що Майра через хворобу дещо з розуму спала. Але я відповіла їй: «Ні, пані Мюррей, не тривожтеся. Просто Майра на все вміє поглянути із кращого боку».

— Її сестра Луелла була зовсім не така, — озвалася панна Корнелія. — Жодного світлого боку ні в чому не бачила — лиш чорне й відтінки сірого. Онде скільки років запевняла, що вмре наступного тижня. «Скоро вже я зніму цей тягар з ваших пліч», — казала вона своїм рідним зі стогоном. А коли хтось із них наважувався мовити слово про свої наміри на майбутнє, вона знову бралася стогнати: «Ох, тоді вже я вас покину». Коли я бувала в них, то завжди притакувала на це, і вона навісніла, аж майже оклигувала на кілька наступних днів. Здоров’я її відтоді поліпшилося, а душею вона досі нидіє. Майра була геть інакша. Завжди вміла розрадити інших, словом чи ділом. Може, то якось пов’язано з їхніми чоловіками. Луелла взяла собі лютого й навіженого, повірте мені. А Джим Мюррей був навіть пристойний, як на чоловіка. Нині він стояв убитий горем. Нечасто я співчуваю чоловікам на похоронах дружин, але Джима Мюррея було шкода.

— Не дивно, що він був смутний. Де ж йому знайти собі іншу таку, як Майра? — підхопила Сьюзен. — Та він, певно, і не намагатиметься — діти вже виросли, Мірабель сама дасть раду з господарством. Та хтозна, що спаде на думку вдівцю; принаймні я і вгадувати не беруся.

— Тяжко буде без Майри в церкві, — мовила панна Корнелія. — Вона встигала безліч справ упорати, ніколи ні перед чим не спинялася. Коли перешкоди були нездоланні, вона їх обходила, а як обійти не могла — вдавала, що їх не існує, і незрідка виявлялося, що це так і є. «Я нічим не журитимуся аж до кінця своєї земної мандрівки», — сказала вона мені якось. Ну от, тепер її земна мандрівка завершена.

— Ви так гадаєте? — раптом озвалася Енн, виринаючи із замрії. — Я не можу уявити, що її мандрівку завершено. Невже ви думаєте, буцім вона сидить, склавши руки — палка, допитлива натура, що завжди вважала життя захопливою пригодою? Ні, я певна, що по смерті вона відчинила двері й вийшла у… у… у нову дивовижну пригоду.

— Можливо… можливо, — згодилася панна Корнелія. — Бачте, Енн, рибонько, я й сама ніколи не поділяла цієї доктрини вічного спокою — хоча, надіюся, мої слова не здадуться вам єрессю. На небесах я хочу мати ті самі клопоти, що й на землі. І небесні замінники пончиків