Читати книгу - "Шантарам"

— Ти полишаєш нас? — виручила мене Карла.

— Розумієш, Прабакер запросив мене в село до його батьків, на його батьківщину, як він сказав.

— І ти поїдеш?

— Так, напевно, поїду. Він відвідує батьків приблизно раз на півроку, так ведеться відтоді, як він влаштувався на роботу в Бомбеї. Але я перший іноземець, якого він запросив із собою.

Вона підморгнула мені; у куточках її рота ховався натяк на усмішку.

— Може, ти й не перший, кого він запросив, але перший, хто настільки звихнувся, що ладен прийняти це запрошення. Втім, це не міняє суті.

— Ти вважаєш, що я звихнувся, якщо їду з ним?

— Зовсім не тому! В усякому разі, якщо ти і звихнувся, то в правильний бік, як і всі ми тут. А де його село?

— Не знаю точно. Десь на півночі штату. Він сказав, що туди треба діставатися потягом, а потім двома автобусами.

— Дідьє має рацію. Тобі треба їхати. Якщо ти хочеш влаштуватися тут, в Бомбеї, тобі треба спочатку пожити якийсь час в селі. Село — це ключ до Індії.

Ми гукнули офіціянта, і за кілька хвилин він приніс банановий йогурт для Карли і чай для мене.

— А скільки часу треба було тобі, Карло, щоб звикнути до Бомбея? Ти тримаєшся так природно, наче ти прожила тут все життя.

— Важко сказати. Бомбей — саме те, що мені потрібне. Я зрозуміла це першого ж дня і першої ж години, коли приїхала сюди. Отже, загалом, і звикати не треба було.

— Цікаво, але я теж відчув щось таке. Вже за годину потому, як наш літак приземлився, у мене з’явилося відчуття, що це місце якраз для мене.

— А повна акліматизація настала після засвоєння мови. Коли мені почали снитися сни на хінді, я зрозуміла, що це моя домівка. І тоді все стало на свої місця.

— І ти й досі так думаєш? Ти збираєшся лишитися тут назавжди?

— Ніщо ніколи не буває назавжди,— відповіла вона поволі з характерною для неї розсудливістю.

— Ну, ти розумієш, що я хочу сказати.

— Авжеж. Я житиму тут, аж отримаю те, що мені треба. А тоді, може, виїду.

— А що тобі треба, Карло?

Вона спохмурніла і глянула мені у вічі. Цей вираз в її очах був мені знайомий, він означав: «У тебе, звісно, є право поставити це запитання, але немає права отримати відповідь».

— Мені потрібно все,— кинула вона.— Одного разу я відповіла так само одному моєму другові, й він сказав, що секрет успіху в тому, щоб нічого не хотіти й отримувати те, що тобі треба.

Згодом, пропхавшись крізь юрму на Насип і пройшовши попід вітами пустельних вулиць позаду Колабського ринку, ми зупинилися біля лави під розлогим в’язом, що ріс коло її будинку.

— У мене змінилася вся система цінностей,— повернувся я до нашої розмови в «Леопольді».— Це геть новий погляд, новий спосіб світосприйняття.

— Авжеж, ти маєш рацію. Саме так це відбувалося і зі мною.

— Прабакер водив мене в один старий багатоквартирний будинок біля лікарні Святого Георгія, де було щось подібне до хоспіса. Будинок був напханий безнадійними хворими, і все, що у них залишилося,— це місце на підлозі, де можна лягти і померти. А власник цього будинку, який має репутацію мало не святого, ходив серед вмираючих, мацав їх і знаками показував своїм помічникам, які з їхніх органів ще можна використати. Це величезне сховище людських органів. За право померти в чистому спокійному місці, а не в придорожньому рові, люди готові надати цьому типу свої органи на першу його вимогу. І при цьому вони дивляться на нього зі сльозами подяки.

— Ще одне випробування, якому твій друг Прабакер вирішив піддати тебе перед від’їздом?

— Так, але було й гірше. І головне, що ти не можеш нічого вдіяти. Бачиш дітей, які... яким дуже несолодко, бачиш людей в нетрищах — він сам живе в нетрищах і водив мене туди,— цей постійний сморід з відкритих убиралень, безпросвітне убозтво. Вони дивляться на тебе з дверей своїх халуп, а ти розумієш, що не можеш їм допомогти і що їм нема на що сподіватися. Ти не можеш змінити це і вимушений заспокоювати себе думкою, що все могло бути набагато гірше. Повна безпорадність.

— Знаєш, побачити на власні очі всю недосконалість світу дуже корисно,— сказала Карла, помовчавши.— І не менш важливо часом розуміти, що ти нездатен поправити те чи те лихо. В світі повно лиха, яке не було б таким страшним, якби хтось свого часу не постарався його поправити.

— Якось не хочеться вірити в це. Я знаю, звісно, що ти маєш рацію. Дуже часто, намагаючись поправити що-небудь, ми робимо тільки гірше. Але все-таки, якщо ми чинитимемо правильно, світ, мені здається, може змінитися на краще.

— До речі, я сьогодні зіткнулася на вулиці з Прабакером. Він просив запитати тебе щодо якихось водних процедур, то я й питаю, хоча і сама не розумію.

— А, та звісно! — засміявсь я.— Річ у тому, що вчора, коли я спускався, щоб зустріти біля готелю Прабакера, мені назустріч ішло декілька індійських хлопців, що тягнули на голові глеки з водою. Я відступив, щоб пропустити їх. На вулиці я побачив велику дерев’яну діжку на колесах, сказати б, пересувну цистерну. Один з індійців діставав воду відром і розливав її по глеках. Я довго спостерігав за цим, поки чекав Прабакера, хлопці встигли зробити декілька ходок угору і вниз. Коли Прабакер підійшов, я запитав його, що вони роблять. Він пояснив, що вони тягають воду для мого душу. На даху встановлено великий бак, і вони наповнюють його.

— Авжеж, так завжди робиться.

— Ти знаєш про це, тепер і я знаю, але вчора це було для мене справжнім відкриттям. У цю спеку я приймаю душ не менше трьох разів на день. Мені й на думку не могло спасти, що людям доводиться підніматися з глеками на шість сходових майданчиків, щоб я міг освіжитися. Я жахнувся і сказав Прабакеру, що більше нізащо й ніколи не прийматиму душ в цьому готелі.

— А він що відповів?

— Він сказав, що я нічого не розумію, що це їхній заробіток. Коли б не туристи,