Читати книгу - "Так казав Заратустра. Жадання влади"

Виходь, вогняний собако, зі своєї безодні,— гукнув я,— і признайся, яка вона заглибока! Де ти там пирхаєш?

Ти вволю п'єш із моря: це виказує твоє пересолене красномовство! Справді, як на підземного пса, ти надто багато поживи береш з поверхні!

Для мене ти, в щонайліпшому разі, черевомовець землі; щоразу, коли я чув чортів вивержень і повалень, я помічав, що в них мова така, як у тебе: солона, брехлива й плитка.

Ви вмієте гарчати і сіяти попіл! Ви великі хвальки й добре опанували мистецтво кип'ятити намул.

Де ви, там неодмінно має бути поблизу намул і багато ніздрюватого, пористого й защемленого: все це рветься на волю.

«Воля»,— найохочіше галасуєте ви; та я розучився

вірити у «видатні події», тому що круг них багато галасу й диму.

Повір мені, друже пекельний шуме! Найвидатніші події — це години не найдужчого галасу, а найглибшої тиші.

Не навколо винахідників нового галасу, а навколо винахідників нових цінностей обертається світ; він обертається нечутно.

І признайся-но! Коли твій галас і дим розвіювались, було видно, що майже нічого не сталося. Що з того, що місто обертається на мумію і обеліск лежить у болоті!

А ці слова я кажу тим, хто звалює обеліски. Найбільша дурниця в світі — кидати сіль у море, а обеліски — в болото.

В болоті вашої зневаги лежав обеліск; але такий його закон, що із зневаги повстає для нього нове життя й жива краса!

Тепер він зводиться в божественній подобі, спокушає своїми стражданнями; воістину, руйнівники, він ще подякує вам, що ви повалили його!

Таку пораду даю я царям, і церквам, і всьому, що старе літами й чеснотами — дайте лиш повалити себе! Щоб ви знову повернулися до життя, а до вас — чесноти!

Так промовляв я перед вогняним псом, та він з гарчанням урвав мене й запитав:

— Церква? Що це таке?

— Церква? — відповів я.— Це різновид держави, до того ж найоблудніший. Та помовч, лицемірний собако! Свій рід ти знаєш краще за інших!

Держава, як і ти,— пес лицемірства; як і ти, вона любить здіймати галас і пускати дим,— щоб повірили, ніби вона, як і ти, черевомовець.

Бо держава пнеться стати найзначнішим звіром на світі,— і їй вірять.

Коли я сказав це, вогняний пес закрутився від заздрості, мов навіжений.

— Як,— закричав він,— найзначніший звір на світі? І їй вірять?

І так багато нари й жахливих звуків валило йому з пащі, аж я гадав, що він задушиться з досади й заздрощів.

Відтак він трохи вгамувався, і його пихкання затихло; а як тільки він замовк, я, сміючись, сказав:

— Ти гніваєшся, вогняний собако,— отже, рацію маю я!

А щоб я й надалі мав рацію, послухай про іншого вогняного пса: той справді промовляє з серця землі.

Подих його віє золотом і золотим дощем: так велить йому серце. Що йому попіл, і дим, і гарячий слиз?

Сміх випурхує з нього барвистою хмаринкою; огидний йому твій хрип, і харкання, і кольки в твоїх тельбухах!

Та золото й сміх бере він з серця землі, бо,— щоб знав ти нарешті,— серце землі з золота.

Коли почув це вогняний пес, то навіть не дослухав мене. Засоромившись, підібрав він хвоста, тихо заскімлив — скаву! скаву! — і заповз у свою печеру.

Так розповідав Заратустра. Та учні майже не слухали його: надто вже їм кортіло розповісти йому про корабельників, про кролів та про людину, що неслася повітрям.

— Що мені думати про це! — сказав Заратустра.— Хіба я привид?

Та, мабуть, це була моя тінь. Ви, напевне, вже щось чули про мандрівника та його тінь?

Однак безперечне одне: слід було менше давати їй волі — а то ще заживу я з нею лихої слави.

І знову Заратустра хитав головою й дивувався.

— Що мені думати про це! — повторив він.—

Чому привид кричав: «Пора! Давно пора!»

Чого це — давно пора?

Так казав Заратустра.

ВІЩУН

«...і бачив я: велика журба огорнула людей. Навіть найкращі стомилися від своєї роботи.

З'явилося вчення, а поряд з ним дріботіла віра: «Все пусте, все однакове, все вже було!»

І з кожного горба залунало у відповідь: «Все пусте, все однакове, все вже було!»

Урожай ми вже зібрали: та чому ж погнили й почорніли наші плоди? Що впало з лихого місяця минулої ночі?

Вся праця пішла намарне, отрутою обернулось наше вино, лихе око спалило наші ниви й серця.

Висохли ми; впади на нас вогонь, ми б розвіялись попелом,— та навіть вогонь стомився від нас.

Всі джерела пересохли, і навіть море відступило: земля хоче розколотись, та безодня не хоче поглинути!

Ох, де знайти море, в якому можна було б утопитись, — так лунає наша скарга над гладінню боліт.

Воістину, ми вже надто стомились, щоб умерти; отож, ми ще не спимо й живемо далі — у могильних склепах!»

Таке почув Заратустра від одного віщуна; і ті віщування запали йому в серце і змінили його. Зажурений і змучений, блукав він і став схожий на тих, про кого казав віщун.

— Воістину,— сказав він своїм учням,— ще трохи й западуть ті довгі сутінки: ох, як порятувати від них моє світло!

Щоб не задушилось воно в тій печалі! Адже воно має бути світилом для далеких світів і для щонайдальших ночей!

Ось так, уражений в саме серце, ходив Заратустра; три дні не пив і не їв, забув про спокій і втратив мову. Нарешті сталося так, що він міцно заснув. А учні його сиділи круг нього довгими безсонними ночами й стурбовано чекали, чи прокинеться він, і заговорить знову, і зцілиться від своєї печалі.

І таку мову повів Заратустра, коли прокинувся; голос його долинав до учнів немов здалеку.

— Послухайте сон, що наснився мені, друзі мої, й допоможіть розгадати його!

Цей сон для мене загадка; його значення сховане в ньому й ув'язнене й ще не ширяє над ним на вільних крилах.

Я зрікся всілякого життя,— так снилось мені. Я став нічним могильним сторожем у самотньому гірському замкові Смерті.

Там пильнував я її домовини; похмурі склепіння були вщерть наповнені трофеями її перемог. Із скляних домовин дивилось на мене подолане життя.

Я вдихав запах вкритої порохами вічності; в задусі й порохах