Читати книгу - "Пробудження Лол В. Штайн"

те, що я розповідаю про речі з моєї кімнати, відбулося з її тілом, це змушує її про це думати. Вона прогулювалася його містом. Але цього вже не достатньо. Вона все ще запитує себе, де це тіло мало б знаходитися, де саме можна розмістити його, щоб воно припинило жалітися.

— Тепер я менш далека від знання, ніж раніше. Я довгий час провела в намаганнях помістити його десь-інде, ніж воно мало б бути. Тепер, я гадаю, що я наближаюся до того місця, де воно було б щасливе.

Через її лице, і тільки через нього, коли я торкаюся до нього моєю відкритою долонею, все більш і більш поквапливо, брутально, вона відчуває любовну втіху. Я не помилився. Я дивився на неї так зблизька. Суцільний жар її дихання обпік мені губи. Її очі померли і, коли вони знов відкрилися, я отримав її перший погляд непритомної. Вона зітхає з легким стогоном. Погляд виринув зі свого занурення і спинився на мені, сумний та пустий. Вона говорить:

— Татіана.

Я заспокоюю її.

— Завтра. Із завтрашнього дня.

Я беру її в мої обійми. Ми дивимося на пейзаж. Ось вокзал. Потяг зупиняється. Маленьке містечко тулиться довкола ратуші, нещодавно пофарбованої в жовте. Вона починає матеріально пригадувати ці місця.

— Це передостання станція перед Т. Біч, — говорить вона.

Вона говорить, вона говорить до себе. Я уважно слухаю її монолог, дещо непослідовний, і, як на мене, неважливий. Я слухаю, як її пам’ять починає рухатися, розміщуватися в пустотілих формах, які вона підганяє одну до іншої, як у грі з втраченими правилами.

— Там була пшениця. Стигла пшениця, — вона додає. — Яке терпіння.

Саме цим потягом вона колись від’їжджала назавжди, у такому ж купе як це, оточена батьками, які витирають піт, що котиться з її чола, які змушують її пити, лягати на полиці, мати називає її своїм пташенятком, своєю красунею.

— Цей ліс поїзд проминав швидше. Над селом не було жодної тіні і, попри це, сильно світило сонце. У мене болять очі.

— Але позавчора було сонце?

Вона не помітила. Що вона побачила позавчора? Я в неї того не питаю. Вона перебуває в цей момент у механічному розгортанні послідовних впізнавань місць, речей, це вони, вона не може помилятися, нам добре в потязі, що їде до Т. Біч. Вона нагромаджує риштовання аргументів, міркувань заплутаних і малопереконливих, яке є для неї в цю мить необхідним — деревина, пшениця, терпіння.

Вона дуже зайнята тим, що вона шукає знов побачити. Це вперше вона відсутня так сильно біля мене. Все ж таки час від часу вона повертає голову й усміхається мені, як хтось, не слід було, щоб я в це вірив, хто не забуває.

Наближення підганяє її, у кінці вона говорить майже без упину. Я всього не чую. Я весь час тримаю її в моїх руках. Коли когось нудить, його тримають ніжно. Я також починаю дивитися незруйновані місця, які в цей момент стають місцем мого приходу до влади. Ось настала година мого доступу до пам’яті Лол В. Штайн.

Бал уже буде наприкінці подорожі, він розвалиться як картковий будиночок, так само, як у цю мить сама подорож. Вона знов бачить свою пам’ять, але востаннє у своєму житті вона ховає її. У майбутньому це буде бачення сьогоднішнього дня, саме цієї людини поряд із нею, яку вона запам’ятає. Це відбудеться так само, як і з С. Тахла, містом, що тепер зруйноване під її кроками теперішнього. Я кажу:

— О, я вас так кохаю. Що ми будемо робити?

Вона говорить, що знає. Але вона не знає.

Потяг іде вперед повільніше по залитій сонцем сільській місцевості.

Горизонт усе більше й більше освітлюється. Ми скоро приїдемо до краю, де світло омиває все, у добру годину, яка звільнює пляжі, — це буде десь опівдні.

— Коли ви дивитеся на Татіану й не бачите її, як того вечора, мені видається, що я впізнаю когось забутого, саму Татіану під час балу. Тож мені трохи страшно. Можливо, не потрібно більше, щоб я вас бачила разом, крім…

Вона говорила швидко. Можливо, фраза була незакінченою цього разу через перший удар гальмів під час зупинки: ми прибуваємо до Т. Біч. Вона підводиться, підходить до вікна, я також встаю, і разом ми бачимо, як наближається курортна станція.

Вона виблискує у вертикальному освітленні.

Ось море, воно спокійне, міниться кольорами райдуги, у залежності від його глибини, стомленою блакиттю.

Поїзд спускається до станції. У височині неба витає фіолетовий серпанок, який сонце розриває в цю мить.

Можна побачити, що зараз на пляжі дуже мало людей. Величний вигин затоки барвиться широким колом купальних кабін. Високі білі ліхтарі, розміщені в правильному порядку, надають площі гоноровитого вигляду великого бульвару, дивна висота міста над рівнем моря, ніби море перемагало місто з дитинства.

У центрі Т. Біч ніби знаходиться величезний, молочної білини, птах, його обидва правильні крила вишиті балюстрадами, його нависаюча тераса, його зелені куполи, його зелені завіси опущені на літо, його фанфаронство, його квіти, його янголи, його гірлянди, його позолота, його білина молока, снігу, цукру — міське казино.

У гострому й протяжному скреготі гальм воно поволі проходить. Воно зупиняється, видиме у своїй цілісності.

Лол сміється, глузує.

— Казино Т. Біч, як же я його добре знаю.

Вона виходить із купе, спиняється в коридорі, замислюється.

— Ну, ми все ж таки не залишимося в залі очікування.

Я сміюся.

— Ні.

На пероні й на вулиці вона йде, спершись на мою руку, моя жінка. Ми виходимо з нашої ночі кохання в купе потяга. Через те, що відбулося між нами, ми з більшою легкістю, простіше доторкаємося одне до одного. Тепер я знаю силу, чутливість цього, такого ніжного, обличчя — яке також є її тілом, її очима, її очі, які бачать, також є ним — втонуле в ніжності нескінченної дитинності, яка виринає на поверхню плоті. Я кажу їй:

— Після потяга я вас знаю краще.

Вона добре розуміє, що я цим хочу сказати, вона сповільнює крок, перемагає тінь спокуси повернути назад.

— Ви тепер із цієї подорожі, яку мені забороняють зробити вже протягом десяти років. Яке ж це було безглуздя.

При виході з вокзалу вона дивиться на вулицю з одного боку, потім з іншого, вагається піти в одному чи іншому напрямку. Я тягну її в напрямку казино, чиє основне тіло тепер ховає місто.

У ній нічого не відбувається, крім формального впізнавання, весь час дуже чистого, дуже спокійного, трохи зацікавленого, можливо. Її