Читати книгу - "Несказане"
Шрифт:
Інтервал:
Додати в закладку:
Вона переконувала себе, що тепер, у цьому новому житті, усе можливо. Вона жила на вівсянці, сандвічах і спагеті з піцерії неподалік; не знала раніше, що цілком можливо жити, не маючи жодної власної каструлі. Ще вісім заліків, порахувала вона, й скінчиться навчання. Намагалася забути про все інше. Крутила між пальців кульку Ната, коли писала тексти для брошур медичного вишу. Клацала заколкою Лідії — раз-два, раз-два — коли робила крихітні нотатки на полях підручника. Концентрувалася так напружено, що боліла голова.
Третього липня Мерилін перегорнула сторінку підручника, й чорний туман застелив їй зір. Голова стала важкою, мов диня, порушила рівновагу, переважила коліна, потягнула до підлоги. За мить перед очима проясніло, повиразнішали думки. Вона побачила, що зі столу стікає вода з перекинутої склянки, що її записи розкидані кахельною підлогою, а блузка липка й волога. Підвелася, лише коли змогла розібрати власний почерк.
Ніколи раніше не втрачала свідомості, не траплялося нічого подібного до цього запаморочення навіть у найспекотніші літні дні. Тепер вона почувалася стомленою, такою стомленою, що ледь змогла звестися на ноги. З полегшенням умостилася на диванні подушки й подумала: «Може, я хвора, може, заразилася від когось». Далі майнула інша думка, і все тіло похололо. Було третє число, знала це точно, бо рахувала дні до іспиту. Це означало, що майже, — полічила на пальцях, які тремтіли, ніби її облили холодною водою, — три тижні затримки. Ні. Вона подумала ще раз.
Відтоді, як поїхала з дому, минуло майже дев’ять тижнів. Не помітила, як збігло стільки часу.
Мерилін витерла руки об джинси й спробувала заспокоїтися. Зрештою, у неї вже бували затримки. Коли нервувала або хворіла, ніби її тіло протестувало через брак уваги до себе. Нібито, щоб усе працювало нормально, потрібно щось полагодити. Працювала надто напружено, можливо, організм не впорався. «Ти просто голодна», — сказала собі Мерилін. Досі не їла, а була майже друга. У шафці нічого не виявилося, тож зібралася вийти до крамниці. Купить щось поїсти, й коли підкріпиться, почуватиметься набагато краще. Тоді можна буде повернутися до навчання.
Урешті-решт Мерилін так і не складе цього іспиту.
У крамниці вона поклала собі в кошик сир, болонську копчену ковбасу, гірчицю й лимонад. Зняла з полиці буханець хліба. «Нічого страшного, — знову сказала собі. — З тобою все гаразд».
З продуктами під пахвою та пакунком із шістьма пляшками в руці вона попрямувала до машини, але паркувальний майданчик несподівано закрутився довкола неї. Коліна, а потім і лікті, вдарилися об асфальт. Паперовий пакунок упав на землю. Пляшки з лимонадом розбилися, розлетівшись бризками й скалками.
Мерилін повільно сіла. Її покупки лежали навколо, розкидані, хліб мокнув у калюжі, банка гірчиці повільно котилася в бік зеленого фургончика марки «Фольксваген». По гомілках стікали краплі коли.
Уламок скла глибоко й рівно, мов під лінійку, розсік їй долоню. Рана зовсім не боліла. Мерилін повернула долоню проти світла, що грало на шкірі й робило її подібною до пісковику: майже стовідсотковий рожевий із вкрапленнями білосніжного. І лише в самому низу набухав струмочок яскраво-червоного.
Вона пошукала в сумочці хустинку, доторкнулася до нього краєм долоні — хустинка вкрилася багряними плямами, а поріз залишився майже сухим. Мерилін вражено розглядала власну руку: чистий колір, чіткі лінії, тонкі обриси м’язів під шкірою. Схотіла торкнутися її, навіть лизнути. Скуштувати себе на смак. Поріз аж тепер почав дуже боліти, кров потроху наповнювала складену чашечкою долоню — вона зрозуміла, що доведеться їхати в лікарню.
Кімната невідкладної допомоги була майже порожня. Наступного дня її заповнять постраждалі під час святкування Четвертого липня: харчові отруєння несвіжими яйцями в салаті; руки, обпечені дотиками до грилю; обпалені неякісними феєрверками брови. Однак того дня Мерилін підійшла до стійки реєстрації та простягнула руку й за кілька хвилин опинилася на ліжку, а молода мініатюрна білявка, уся теж у білому, перевіряла її пульс та оглядала порізану долоню. І коли молода білявка сказала:
— Давайте вас зашиємо, — і взяла із шафки флакон з анестетиком, Мерилін випалила:
— Хіба це повинен робити не лікар?
Білявка розсміялася.
— Я лікар Ґрін, — сказала вона.
Мерилін так витріщилася на неї, що вона додала:
— Бажаєте глянути на мій бейдж?
Поки юна пані накладала на ранку акуратні чорні стібки, рука в Мерилін почала нестерпно боліти. Вона зціпила зуби, але біль ширився на зап’ястя, вгору до пліч, спиною сповзав донизу. Й річ була не в операції, а в розчаруванні. Вона, як і всі інші, досі, коли чула слово «лікар», думала і завжди думатиме про чоловіка. У кутиках очей почало щеміти. Лікар Ґрін зробила останній стібок, посміхнулася та спитала:
— Як ви почуваєтеся?
Мерилін знову неочікувано випалила:
— Здається, я вагітна, — і залилася слізьми.
А далі все робилося дуже швидко. Потрібно було пройти тести, здати кров на аналіз. Мерилін точно не пам’ятала, як це робиться, але знала, що від початку в справі були задіяні кролики.
— О, ми більше не працюємо з кроликами, — засміялася лікар, втикаючи у м’який згин її руки голку. — Тепер замість них жаби. Набагато швидше й легше. Хіба сучасна наука — не диво?
Хтось приніс для Мерилін стілець із подушками й ковдру, щоб укрити їй плечі; хтось запитав номер телефону її чоловіка, який Мерилін у дивному заціпенінні продиктувала напам’ять. Хтось приніс їй склянку води. Зашитий поріз на її руці тепер болів значно менше, чорні шви стягували розрізану плоть. Минули години, але здавалося, що лише за кілька хвилин з’явився Джеймс. Він весь світився від щасливого подиву й тримав її за здорову руку, поки молодий лікар говорила:
— Ми зателефонуємо вам у вівторок і скажемо результати, містере та місіс Лі, але схоже на те, що в січні у вашій родині буде поповнення.
Потім, перш ніж Мерилін змогла заговорити, вона вийшла в довгий білий коридор і зникла.
— Мерилін, — прошепотів Джеймс, коли лікар пішла. Його інтонація перетворила її ім’я на запитання, на яке вона ще не могла змусити себе відповісти. — Ми так за тобою скучили.
Мерилін поклала здорову руку на живіт і довго її там тримала. Не могла тепер відвідувати заняття. Не могла вступати до медичного вишу. Усе, що вона могла зробити, — це поїхати додому. І коли опиниться вдома, то побачить личка дітей, а потім з’явиться нова дитина, і вона поволі визнавала, й це боліло дужче за поранену руку — їй більше ніколи не вистачить сил, щоб знову їх залишити. Ось Джеймс стоїть на підлозі біля її стільця навколішки, мов на молитві. Ось її старе життя, зручне, тепле, задушливе, тягне її в свої обійми. Дев’ять тижнів. Її грандіозний план працював дев’ять тижнів. Усе, про що вона мріяла, здмухнуло ніби вітром, який відносить легкий туман. Тепер Мерилін уже не могла пригадати, чому думала, що все це можливо.
«Ось і все, — сказала вона собі. — Відпусти це. Ось що в тебе є. Прийми його».
— Я була такою дурепою, — сказала вона. — Скоїла
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Несказане», після закриття браузера.