Читати книгу - "Прислуга"
Шрифт:
Інтервал:
Додати в закладку:
— То ви хочете показати той аспект, якого ніколи ніхто не вивчав, — спитала місіс Стайн.
— Так. Тому що ніхто ніколи про це не говорить. Тут ніхто ніколи ні про що не говорить.
Елейн Стайн розсміялася так, наче загарчала. У неї був жорсткий північний акцент.
— Міс Фелан, я жила в Атланті. Шість років, зі своїм першим чоловіком.
Я вчепилася за цю тоненьку нитку.
— То… ви знаєте, як це та на що схоже.
— Достатньо, щоби виїхати звідти, — сказала вона, і я почула, як вона випускає дим. — Послухайте, я прочитала ваш план. Це, звичайно… оригінально, та це не спрацює. Яка служниця при здоровому глузді розповість вам правду?
Я бачила, як повз двері проходять мамині рожеві капці. Я намагалась їх ігнорувати. Не могла повірити, що місіс Стайн зрозуміла, що я блефую.
— Перша співрозмовниця… готова розповісти свою історію.
— Міс Фелан, — звернулась Елейн Стайн, і я знала, що це не питання, — ця негритянка справді погодилася відверто поспілкуватися з вами? Про роботу в білій родині? Тому що це видається до біса ризикованим у такому місці, як Джексон, Міссісіпі.
Я сиділа й кліпала. Відчувала доторки холодних пальців тривоги: можливо, Ейбілін буде не так просто переконати, як мені здавалось. Я навіть не здогадувалася, що саме вона відповість мені наступного тижня на своєму ґанку.
— У новинах я бачила, як у вас намагаються расово інтегруватися на автобусній зупинці, — продовжувала місіс Стайн. — І як п’ятдесят п’ять негрів посадили до в’язниці в камеру, розраховану на чотирьох.
Я стиснула губи.
— Вона погодилася. Так, погодилася.
— Добре. Це вражає. А після неї? Ви справді думаєте, що інші служниці теж говоритимуть із вами? А що, як дізнаються роботодавці?
— Інтерв’ю проводитимуться таємно. Оскільки, як ви знаєте, тут трохи небезпечно.
Насправді, я уявлення не мала, безпечно тут чи ні. Я провела останні чотири роки ізольованою в кімнаті коледжу, читаючи Кітса та Юдору Велті та переймаючись курсовими роботами.
— Трохи небезпечно? — Вона розсміялася. — Марші у Бірмінгемі, Мартін Лютер Кінг. Собак нацьковують на темношкірих дітей. Люба, це найгарячіша тема в державі. Але, вибачте, це ніколи не спрацює. Не у формі статті, бо жодна газета на Півдні цього не опублікує. І, звичайно, не у формі інтерв’ю. Книжка інтерв’ю ніколи не продасться.
— Ой, — я почула свій голос. Заплющила очі, відчуваючи, як хвилювання витікає з мене. Я почула, як повторила: — Ой.
— Якщо відверто, я зателефонувала, бо це хороша ідея. Але… немає жодної можливості це надрукувати.
— Але… що якщо… — Мої очі почали шмигати коморою в пошуках чого-небудь, щоб повернути її зацікавленість. Можливо, треба говорити про це, як про статтю, можливо, журнал, але ж вона сказала ні…
— Євгеніє, з ким ти там розмовляєш? — затріщав мамин голос. Вона тихенько відчинила двері, а я смикнула їх і знову зачинила. Я затулила трубку й прошипіла: — Мамо, я говорю з Гіллі…
— У комірчині? Ти знову як підліток…
— А взагалі, — місіс Стайн різко зашипіла, — гадаю, я могла би продивитися результати вашої праці. Бог його знає, потрібно трохи струснути книжковий бізнес.
— Ви це зробите? О, місіс Стайн…
— Я не кажу, що погоджуюся. Але… зробіть інтерв’ю і я повідомлю вам, чого воно варте.
Я промимрила кілька незрозумілих звуків, зрештою таки витиснувши:
— Дякую. Місіс Стайн, я не можу висловити вам, як ціную вашу допомогу.
— Ще не дякуйте. Зателефонуйте Рут, моїй секретарці, якщо вам буде потрібно зв’язатися зі мною.
І вона повісила слухавку.
У середу волочу стару сумку до бридж-клубу в Елізабет. Вона червона. Вона потворна. Але сьогодні без неї ніяк.
У маминому будинкові це єдина торба, в яку вмістилися листи міс Мирни. Шкіра потріскалася й осипається, і там, де стерлася шкіра, широкий ремінь через плече залишає на моїй блузці коричневі сліди. Це була садова сумка бабусі Клер для носіння по дворі садових інструментів. У ній ще й досі повно соняшникового насіння. Вона абсолютно ні до чого не пасує, та мені байдуже.
— Два тижні, — оголошує мені Гіллі, показуючи два пальці. — Він приїжджає. — Вона всміхається, і я теж усміхаюсь у відповідь.
— Я зараз повернуся, — кажу та прослизаю на кухню, прихопивши із собою сумку.
Ейбілін стоїть біля мийки.
— Після обіду, — тихо промовляє вона. Я була в неї тиждень тому.
Я стовбичу там якийсь час, спостерігаю, як вона помішує холодний чай, відчуваю дискомфорт у її поставі, страх, що я знову попрошу її допомогти з книжкою. Я дістаю кілька листів із питань домогосподарства, Ейбілін бачить це й трохи розслабляється. Доки я читаю запитання про плями від цвілі, вона наливає в склянку трохи чаю, куштує. Додає в глечик цукру.
— О, поки не забула, я отримала відповідь на запитання про плями від води. Мінні радить втерти в них трохи майонезу. — Ейбілін вичавлює в чай половину лимона. — А тоді взяти й кинути свого чоловіка-нездару. — Вона помішує, куштує. — Мінні не надто ласкава до чоловіків.
— Дякую, я це запишу, — відповідаю. Якомога недбаліше витягую із сумки конверт. — І тут. Хотіла дати вам оце.
Ейбілін знову стає в обережну позу, в таку, як тоді, коли я ввійшла.
— Що це у вас? — питає вона, не беручи.
— Це за допомогу, — тихо пояснюю. — Я поклала сюди по п’ять доларів за кожну статтю. Зараз тут тридцять п’ять доларів.
Очі Ейбілін швидко повертаються до чаю.
— Ні, дякую, мем.
— Будь ласка, візьміть, ви це заробили.
Чую, що в їдальні починають шкребти по долівці стільці, голос Елізабет.
— Будь ласка, міс Скітер. Міс Ліфолт розлютиться, якщо дізнається, що ви дали мені готівку, — шепоче Ейбілін.
— Вона не мусить знати.
Ейбілін дивиться на мене. Білки її очей пожовкли, утомились. Я здогадуюсь, про що вона думає.
— Я вже вам говорила, вибачте, міс Скітер, я не можу допомогти вам із тією книгою.
Я ставлю конверт на стійку, знаючи, що припустилася жахливої помилки.
— Будь ласка. Знайдіть іншу темношкіру покоївку. Молоду. Когось… іншого.
— Але я ні з ким не знайома так добре. — Мені кортить вжити слово друзі, але я не така наївна. Я знаю, що ми не друзі.
У двері встромлюється голова Гіллі.
— Ну, Скітер, я роздаю, — і вона зникає.
— Я благаю вас, — просить Ейбілін, — заберіть гроші, і міс Ліфолт не побачить.
Я ніяково киваю. Кладу конверт до сумки, усвідомлюючи, що тепер наші стосунки погіршились. Ейбілін думає, що це хабар за дозвіл взяти в неї інтерв’ю. Хабар під виглядом прихильності й подяки. Як на те пішло, я в будь-якому разі хотіла дати їй грошей, але, щоправда, сьогодні вибрала навмисне. А тепер, боюся, назавжди її відлякала.
— Люба, випробуй це на своєму волоссі. Це коштує одинадцять доларів. Це повинно подіяти.
Мама загнала мене в куток на кухні. Я глипаю на двері
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Прислуга», після закриття браузера.