Читати книгу - "Лев, Біла Відьма та шафа"

кошеня, що женеться за власним хвостом – та дмухнув на кам’яного гнома, що (як ви пам’ятаєте) стояв спиною за декілька кроків від лева. Потім Аслан відскочив до високої статуї дріади, що нависала над гномом, немов намагаючись захистити його, за нею прийшла черга кам’яного кроля, а слідом за тим поспішив до двох кентаврів. Несподівано Люсі зойкнула:

– Лев, Сьюзан, лев! Поглянь-но на лева!

Сподіваюся, вам доводилося колись розводити вогонь у каміні та спостерігати за тим, як до зім’ятої газети підносять сірника. Спочатку здається, начебто нічого і не відбувається; аж раптом помічаєте, як газетою вгору повзе стрічка полум’я… ось дещо подібне відбувалося і тепер. Аслан дмухнув на лева, і деякий час нічого не відбувалося, аж раптом по карку в нього зазміїлось полум’я, особливо помітне на мармуровій спині лева; і ось вже вогонь охопив гриву, за нею широку морду звіра; як полум’я, що, прокидаючись, повзе клаптиком паперу – спочатку з нехіттю, а потім, немов отямившись, огортає його увесь – так і наш лев: ось він струснув гривою, та кам’яні лапи не дають йому зірватися з місця; та за мить вже кам’яні зборки оповилися вогнем – і на боках вже переливається золотим шерсть. Тут лев роззявив червону пащу, велику та живу, та протяжно позіхнув. Щойно ожили його задні лапи, як він здійняв одну та зайнявся чухатися. А вгледівши Аслана, кинувся до нього, підстрибуючи та скиглячи від захоплення, та заходився грайливо плигати навкруги, намагаючись лизнути Асланову морду.

Доки сестри не зводили очей з лева, навколо відбувалося таке, що незабаром їм стало не до нього. Повсюди навкруги оживали статуї. Подвір’я замку вже не скидалося на музей; тепер воно скоріш нагадувало звіринець. Пробуджені створіння, пританцьовуючи, бігли за Асланом, аж доки його постать поглинув натовп. Мертве, немов музей, тьмяне сіре подвір’я засвітилося розмаїттям яскравих кольорів: глянцево-каштановим вилискували боки кентаврів, синяво-чорним – роги єдинорогів, райдужним різнобарв’ям горіло яскраве оперення птахів, червонувато-брунатним виблискувало хутро лисів, собак та сатирів; гноми могли похвалитися жовтими панчохами та червоними капюшонами; дівчата-берези сяяли сріблом, а дівчини-буки – свіжим світло-зеленим, таким світлим, що він був майже жовтим. А замість мертвої тиші навкруги звідусіль доносилося ревіння, рявкання, гавкання, вереск, вуркотіння, іржання, тупіт безлічі ніг та копит, крики, пісні та дзвінкий сміх.

– Ой-ой! – несподівано вирвалось у Сьюзан. – Глянь туди! Не знаю, чи це безпечно?

Люсі перевела погляд туди, де Аслан щойно вдихнув життя у ступні кам’яного велетня.

– Усе гаразд! – радісно вищирився Аслан. – Не бійтесь – не впаде! У велетнів коли усе гаразд з ногами, то й з головою порядок.

– Не те щоб я хвилювалася за велетня, – прошепотіла Сьюзан Люсі. Та навіть коли б Аслан почув її шепіт, робити щось було вже запізно. Полум’я вже охопило ноги велетня та здіймалося все вище. Він вже поворушив ногами, а за мить підняв палицю з могутніх пліч, протер очі та вимовив:

– Нічого собі! Довгенько же я спочивав! – він роззирнувся навколо. – Стривайте-но, десь тут під ногами вешталася Чаклунка. Чи не наверталася вона, часом, кому на очі?

Усі водночас заходилися розповідати йому, що з ним трапилося, тоді він приклав долоню до вух, і всім довелося повторювати сказане, а коли він нарешті все зрозумів, то вклонився Асланові так низько, що мало не зачепив головою скирту сіна; з його не зовсім симпатичного обличчя не сходила широка усмішка, а він раз за разом шанобливо торкався країв свого капелюха. (Нині в Англії велетня удень з каганцем не відшукаєш, а доброзичливого та усміхненого – і зовсім не знайти, тож на нашого велетня варто було подивитися.)

– А тепер час оглянути палац, – наказав Аслан. – Усі, хто живий, – скоріш до палацу, обшукайте всі закуточки, закамарки та закапелки, усі сходи та хижки, та не забудьте про покої королівські – ніколи не знаєш, де знемагають німі кам’яні в’язні.

Усі похапцем кинулись усередину, і незабаром похмурі переходи та таємні ходи замку загомоніли безліччю голосів, що луною розкотилися подвір’ям, вилітаючи з розчинених вікон: «Глядіть, не забудьте про підземелля!», «Допоможіть-но нам прочинити ці двері!», «Ооо, ось іще одні гвинтові сходи!», «А це що? Здається, кенгуру… Покличте-но сюди Аслана!», «Фу, ох і тхне ж звідси!», «Обережніше, тут чергова пастка!», «Сюди, нагору, тут, на сходах, он їх скільки!». Але радісніше за всіх пролунав голос Люсі, коли вона примчала зі словами: «Аслане, Аслане! Він знайшовся! Я знайшла його! Ходімо швидше, він там! Містер Тумнус там!».

За мить Люсі та Тумнус вже трималися за руки та пританцьовували від радості. Бутність статуєю ніяк не вплинула на любов містера Тумнуса до танців, а вже розповідь про пригоди, які пережила Люсі, він готовий був слухати без кінця.

Тим часом звірі обнишпорили усі закуточки чаклунського замку. Твердиня її стояла тепер порожня: двері розчахнуті, вікна прочинені навстіж, прозоре світло та пряний весняний вітерець заповнили найтемніші та найзловісніші місця замку, тож увесь звіриний натовп заквапився на подвір’я. І тут хтось, здається, саме Тумнус, раптом зауважив:

– Заждіть-но, а як ми виберемося із замку, коли браму замкнено?

Бо ми пам’ятаємо, що Аслан перестрибнув через браму, не прочиняючи воріт.

– З цим ми впораємося, – промовив Аслан, стаючи дибки, щоб догукатися велетня. – Е-ге-гей! Там, нагорі! Як вас звати?

– Громодум, якщо ваша ласка, – відповів велетень, знов торкаючись свого капелюха.

– Що ж, дуже добре, велетню Громодуме, – кивнув Аслан. – Спробуйте-но випустити нас звідси.

– Так, ваша честь. Ото мені буде втіха, – погодився Громодум. – Малеча знизу – усі геть від воріт!

За два кроки він вже опинився біля брами та підняв палицю. «Бух-бух-бух-хрусь!» – пролунав гуркіт палиці, що трощила браму. Від першого удару вона заскрипіла, від другого – затріщала, і похилилася – від третього. Потім велетень вхопився за вежі по обидва боки брами, вперся, напружився – і ось вже брама, а з нею й обидві вежі, а разом з ними і два шматки стіни обабіч брами з гуркотом випали назовні купою непотрібних уламків та щебеню, здійнявши куряву непроглядного пилу. Коли ж пил розсіявся, то стало зрозуміло, як дивно було стояти юрбою на чахлому похмурому кам’яному подвір’ї, втупивши очі в зяючий пролом, коли навколо зеленіла травичка, вітер розгойдував дерева, сонце відблискувало від сріблястих джерельних хвиль, а далеко-далеко синіли гори та голубіли неосяжні небеса.

– Щось я запарився, – промовив велетень, пихкаючи, мов величезний паровоз. – Зовсім втратив форму. А чи не знайдеться у юних леді такої корисної речі, як носовичок?

– Знайдеться, – обізвалась Люсі, витягаючись навшпиньки та помахуючи своїм носовичком так високо, як тільки вона могла його простягнути.

– Дякую, маленька міс.

І Громодум нахилився ще нижче. Наступної миті перелякана Люсі