Читати книгу - "Доктор Серафікус. Поза межами болю"

Вер стояла перед Комахою й посміхалась. Позасвідомо вона зрозуміла, що Комаха, попри всю свою масивність, слабкий, безсилий, несміливий, пасивний, що це не він, а вона міцна й дужа, що вона може зробити з цим Комахою все, що хоче.

Вона поклала йому руки на плечі і зазирнула у вічі:

– Ну, так що ви хочете мені сказати?

– Я? Вам? Багато, Вер! Дуже багато! Ви не сердьтесь на мене. Вчора я поводився з вами брутально. Я ніколи в світі не наважився б прийти до вас сьогодні й ще раз побачити вас, коли б мені не було надто прикро, і не тільки тому, що я вас образив, але що й шкода мені наших взаємин, які я так недоречно попсував.

Тільки тепер зрозуміла Вер, у чім справа й що до чого, – він прийшов просити пробачення за те, що зробив не він. Вона боялась людини, яка найбільше в світі саме боялась її.

Захлинаючись від сміху, через сміх, Вер каже:

– Серафікусе! Це незрівнянно!

Мимоволі обличчя Комахи розпливається в посмішку. Він починає сміятися. Він бере Вер за обидві руки. Він не певен, що так годиться зробити, але він такий приголомшений розгорненням подій, що не зовсім усвідомлює свої вчинки. Для нього ясно одне, що Вер не сердиться на нього, що він, очевидячки, зробив або сказав якусь смішну недоречність.

– Я поцілую вас, Серафікусе, тільки з однією умовою, не просіть пробачення, не просіть, бо я не можу. Не можу, Серафікусе!

Комаха відчув у своїх руках слухняне, покірне тіло Вер.

Розділ 15

Комаха приходив до Вер. Вер до Комахи. Він був незграбний, важкий і марудний.

Якщо вони сиділи поруч на канапі і вона клала свою підголену голову йому на груди, він почував себе ніяково. Він не уявляв собі, що йому треба робити, – чи слід йому притулитись щокою до її голови, чи покласти долоні на волосся, чи, може, тихенько гладити її вузькі плечі. Він не знав…

Вер цілувала його. Від поцілунку у Вер лишалося почуття, ніби вона цілує порожнечу.

Треба було мати велике почуття глузду й витриману тверезість, щоб не усвідомлювати як образу ніякову незграбність Комахи. Він не наважувався без дозволу доторкнутись до неї. Він торкався до її руки обережно й нерішуче. Їй доводилося стримувати себе, щоб не розсердитись або ж не розсміятись.

Вер стримувала себе тільки тому, що вона здібна була надавати ціну своїм примхам і химерам. Збуджувала неприродність. Недосвідчена незграбність Комахи викликала в ній таке саме враження, як і зелене небо, сині дерева, геометрія кубів, супрематизм[90] фарб, кістяки скрипок сучасного мистецтва.

Їх зустрічі з Комахою були замкнені в формули геометричних форм і конструкцій, обернені в експериментальні схеми. Почуття, що на нього була здатна Вер, було тільки зовнішньою схемою цього останнього. Воно було розкладене на складові частини своїх елементарних рефлексів. Воно було конструктивне, лабораторне, викривлене. Споруда з бляхи, вапна, картону, скла. Татлінівська вежа[91], спіраль, перехрещення площин, геометрична формула, обрахунок співвідношень, умовність і абстракція; теорія «відносності», прикладена до почуттів, логічний висновок з геометричних властивостей тієї чотиримірної простягненості, що її створюють людина, просторінь і час.

Природа вмирає. Світ обернувся на продукт виробництва, а разом з тим, невідхильно, так або інакше, і мистецтво, і кохання, і сама людина, і людські почуття, й світосприймання сучасної людини. Природність почуттів і натуральність взаємин втратили свій сенс. Суспільства реконструюються згідно з новими законами виробництва.

Як у картинах Кандінського, так і в коханні Серафікуса й Вер було виключене все живе й органічне. Вони експериментували. Венера паризьких салонів, Венера Метценже або ж Клеє, пародія негрських скульптур, – така була й Вер: своєрідний життєвий парафраз кубістичної Венери Клеє.

Скупо, голо, схематично. «Джіммі Гіґґінз» або ж «Машиноборці» в постановці «Березоля». Це були театральні вистави, які повинні були відобразити ідею часу. Принаймні саме так, як режисер «Березоля» уявляв собі свій час.[92]

Таке було кохання Вер до Серафікуса: скупе, голе, схематичне. Кістяк скрипки на картині Пікассо. Сценічний майданчик, звільнений від декорацій, з цеглою стін, позбавлених будь-яких прикрас.

Між ними ніколи не було сказано жодного слова, що пестило б. Колишні слова пестощів, сказані ненароком, бриніли фальшиво й штучно. Вони уникали їх, але нових натомість не знайдено. Віктор Шкловський уважав, що лайка може заступити пестливі слова.

Іноді хотілося простого, щирого, звичайного, не натягненого. Навіть «моя дитино», «мій котику» в цій пустелі стереометричних голих споруд, у порожнечі кохання, викресленого в діаграмах, навіть ці тривіальні слова здались би бажаними, надзвичайними, радісними. В такі дні, коли хотілося живого й простого, коли хотілося не Клеє й Кандінського, а житнього хліба живих почуттів, від зустрічі з Комахою і в нього, і в Вер лишалося почуття втоми й нудьги.

Кохання – символ нашої нудьги. Слід ретельно уникати, щоб, ховаючись від нудьги в коханні, не обернути самого кохання на нудьгу.

Вона сіла на стілець коло його письмового столу і в одчаї, насиченому полином безнадії, сказала:

– Яка нудьга, Серафікусе!

Вер стиснула пальці.

Комаха почував себе винним перед Вер, але він не знав, що йому зробити, щоб викупити свою провину. Почуття провини й ніяковості забарвлювали його взаємини з Вер.

З поглядом, сповненим свідомості своєї провини, Серафікус поклав свою велику голову гомункулуса на коліна Вер. Він не сподівався викупити невмілу безрадність своїх бажань.

Навряд чи з Доктора Серафікуса вийшов би гарний чоловік, але він не годився так само й у приятелі. В курс студійованих від нього наук і мистецтв ars amandi[93], мистецтво кохання, бодай у популярному викладі підручної літератури, не входило зовсім.

В п’ятницю, чекаючи на Вер, Комаха починав нервуватись ще з самого ранку. Ввесь час він був у владі подвійного суперечливого настрою: його турбувала думка, що Вер, незважаючи на свою обіцянку, не прийде до нього, і він її не побачить, а разом з тим він боявся, що вона прийде. Жах, що вона прийде, був якийсь підсвідомий. Це був тваринний, непереможний, панічний жах. Кохання він сприймав як обов’язок, накинений іззовні, якого він охоче уникнув би. Свій роман з Вер ніс як тягар, як примус, зденервовану прикрість.

Вони зустрінуться в п’ятницю ввечорі від шостої до сьомої. Хай учора в нетерплячому збудженні він мріяв про Вер і сьогодні, запаливши лампу в присмеркуватій кімнаті, сидячи в фотелі, в якому давніш сиділа Вер, він хотів би гладити, голубити й пестити