Читати книгу - "Малиновий пелікан"

ще скількись євро, й усі всім дуже вдоволені. Невдоволеною буває незначна меншість населення, але вона ніколи не буває і не буде вдоволена, хоч засип її золотом. Вона невдоволена верховною владою, місцевими властями і більшістю, яка усім вдоволена. У Росії споконвіку склалася традиція, що меншість, яка жила добре, проявляла невдоволення тим, що більшість жила кепсько, і йшла за неї хоч на каторгу, хоч на плаху. Але більшість, котра жила кепсько, ні до чого кращого не прагнула, до тих, хто страждав за неї, ставилась з підозрою, їхніх жертв не цінувала, охоче здавала їх поліції і з радісною цікавістю спостерігала, коли їх вішали на майданах. Тепер страждальців за народ привселюдно не вішають, але саджають і відстрілюють з-за рогу, а вони продовжують вболівати за народ, іноді, втім, ображаючись на нього, що він знову всім вдоволений. Що стосується мене особисто, то я якраз завжди чимось невдоволений, чим викликаю невдоволення влади, яка не розуміє, чого мені ще не вистачає, коли, як вона вважає, мені вистачає усього.

Всі ці думки, що я їх виклав, снилися мені чи тривожили мене наяву? Не знаю. Але відволікшись від них, я побачив, що Іван Іванович засовався на своєму лежаку, і руками засмикав, і ногами засукав, я спершу думав, що в нього епілепсія, і тоді, як я чув, треба вхопити за язика і витягувати його якомога далі назовні, бо як він туди западе, залипне, перекриє дихальне горло, то до Савеловського вокзалу ми довеземо бездиханного трупа. А якщо він такий важливий, такий наділений особливими повноваженнями, то від нього ж так просто не позбудешся, кудись в канаву не викинеш і в близькому переліску не закопаєш. Відразу справу заведуть, мене в політичному вбивстві запідозрять. Я кинувся до нього, не уявляючи, яким чином я його за язика ухоплю, але побачив, що він не може піднятися, бо пристебнутий до лежака, ну, паски мені було в руки відстебнути, аніж хапати його за язика. Я його від пасків звільнив, він схопився і, витріщаючись на мене божевільними очима, закричав відразу:

– Як вам не соромно?

Я не зрозумів.

– Ви що це, – кажу, – мене знову соромите? А за що мені має бути соромно? За те, що не воюю за ваш Деленер? За те, що не виходжу на Майдан? За те, що довго живу? Ну, моя вина, що виявився міцнішим, ніж декотрі сподівалися.

– Та я не про те, що ви взагалі живете. А про те, як ви в цій Рашці живете?

Що таке? Щойно попрікав мене, що я кепський громадянин, і раптом Рашка.

– Дозвольте, – кажу, – Іване Івановичу…

Він на мене презирливо поглянув.

– Я вам не Іван Іванович, а містер Джонсон енд Джонсон старший, – і майже без акценту.

Знову якась дивина. Не показуючи йому свого подиву, кажу:

– Мені однаково, одноразовий ви Іван Іванович чи двічі Джонсон, старший ви чи молодший, але називати мою країну Рашкою я вам забороняю.

– Ти, – це він вже мені тикає, – мені забороняєш? Та хто ти такий?

Тут я розгнівався не на жарт.

– Хто я такий, всім відомо. А ось хто ти такий?

– Я-то? – І соває мені під ніс посвідчення, в якому англійською написано, що представник його має право робити і говорити все, що йому на думку спаде і де завгодно, і представники влади на місцях мусять сприяти йому у цьому. На що я, беручи приклад з Варвари, сказав йому, що хто йому і що мусить надавати, я не знаю, що наша країна, в якій він зараз знаходиться, зоветься Росія, а якщо по-їхньому, то нехай буде хоча би Раша. Це звучить не так велично, але ласкаво, як Маша, Даша, Наташа, а вже аж ніяк не Рашка.

– Саме Рашка, – повторив він, – і іншої назви ваша країна не заслуговує. Влада злодійська, парламент ублюдочний, суд продажний, народ рабський.

– Ну, щодо влади, парламенту й судів заперечувати не стану, – сказав я, – але ваших слів стосовно народу не потерплю. Народ у нас найдобріший, найвідкритіший і, головне, найдуховніший.

– Яка дурня! – обурився мій співбесідник. – Хто вам це сказав, що ви «най-най», коли ви у своїй країні ніяк людського ладу не наведете? Недовірливі, хитрі, підступні. Весь час вам здається, що вас, наївних і чистих, хтось хоче образити і не вважає за людей. Тут, між іншим, такий парадокс, що якщо вам весь час здається, що вас не вважають за людей, то вас за них і не вважатимуть. Ви ж цього не розумієте і продовжуєте шукати, на кого б образитися і цю образу виразити якимсь озброєним чином. А ваша духовність – звідкіля вона? Ви сімдесят років проповідували безбожність, переслідували священиків, рубали ікони, церкви перетворювали в свинарники і сховища гнилих овочів. І вже, як шукати тих, хто кепсько ставиться до вашого народу, то ви самі гірше за всіх самі до себе й ставитесь. Ваші правителі вас грабують і вас же й зневажають за те, що ви все це терпите. Ви любите ваших правителів, і правителі саме тому вважають вас за дурнів. Вони ж то самі розуміють, що їх любити немає за що. Такий режим, якому ви служите.

– Я йому не служу, – сказав я.

– Ще й як служите, – відповідав він. – Пенсію отримуєте? Комунальні послуги сплачуєте? У лікарів лікуєтесь? Значить, служите. А ще те, що не втікаєте від нього, значить, тим самим обманюєте людей, роблячи вигляд, що тут можна жити.

– Дурниці городите, – нарешті встряла моя половина, – Петро Ілліч ніколи не робить вигляд, що він щось робить, чого він насправді не робить. І він не робить вигляд, що живе, а живе. І крім усього, в нашій, як ви кажете, Рашці живуть іще сто сорок мільйонів чоловік. Живуть, а не роблять вигляд. Вам зрозуміло?

Містер зітхнув:

– Мені зрозуміло те, що ви самі не розумієте, і ваших сто сорок мільйонів не розуміють, що ви вже давно не живете.

Сказавши це, він улігся на освоєне вже ним ложе, сам пристебнувся і знову негайно захропів, наче цим хропінням підвів риску під усім сказаним. А мене знову примусив задуматися. Я задумався, і думки заполонили мене негарні. Я не погодився з тим, що ми не живемо. Навпаки, ми дуже навіть живемо і, як всі інші, живемо надіями на переміни чи на смерть. І ось чому. Ми своїх правителів не обираємо і не можемо розраховувати на те, що один, відслуживши свій строк, піде і його місце займе другий, нами обраний. Але ми