Читати книгу - "Вар'яти: Вибрана проза"

вже замикали. Сидів там їден такий бородань. Підходжу до него і кажу: «Прошу пана, ви є вилитий кіндер-Ісус!». І заки воком ся мруґнуло, дістав-єм по писку, аж ми в баньках засвітило. А той бородань як не крикне: «Сраний пане! Та ти знаєш, з ким говориш? Я є вождь чеських анархістів Врба! «В» як «вермут», «Р» як «ром», «Б» як «брага», «А» як «абсент»! Тут я викликав поліцію і вже мав матер’яльчик, аж пальчики оближеш. «Анархіст побив журналіста у відомій празькій кнайпі». А яка була ваша улюблена роль?

— «Стамбульська ружа». О-о, то мій коронний нумер. Треба то було видіти, як під кінець я стояв у блакитному, як небо, мундурі в гаремі, як розкидав ружі і співав: «Стамбульська ружо, ах, єдина ти моя Шехерезадо!» Ну і що з того? Волію вже слухати, як то ви збирали свої теми до газети.

— Вас то цікавить?

— Ще б пак! Я ж бо трохи знаю тоті кола і півкола. Бо ж я, як оперетковий співак, мусив репрезентувати чеську оперетку. А для чеської оперетки, то я був не абихто!

— Ну, коли вас то цікавить… Одного разу дістаю з поліції вістку, що мушу перевдягнутися, бо на Крейцарку готують облаву, а там цеї ночі підпільне казино. Ну, я саме не мав жодної теми для допису та й кажу, добре. Перебрався я за волоцюгу та й поперся на Крейцарек. А там таки було на що подивитися. Вечір, пара свічок, гра йшла перша кляса. Жебраки робили ставки з того, що вижебрали за дня, а злодії і кишенькові ставили крадене. Банкір тото спочатку оцінював, а потім платив гроші. Аби мене не розкрили, витяг я з торби свої черевики і поставив на дзвінкову дев’ятку.

— На бубнову?

— Так, але програв. Тоді я витяг з торби маринарку, банкір мені виплатив тридцять п’ять корон, але й то я програв. Ну, та й щоб то відіграти, я поставив дзиґарок на дев’ятку віно.

— Граєш піку — маєш бзіка.

— Власне! Але знову я програв і злякався, що коли зараз почнеться облава, то я вже ніц до холєри не відіграю. А ту’ нагло свист, банкір свічки скинув, зробилося зовсім темно і коли налетіла поліція, то злапала самих злодюжок і жебраків. Банкір і його люди щезли разом з речами. А той поліціянт, що мене сповістив про облаву, каже: «Але буде файна заміточка, нє?». І що я йому мав на то вповісти? Поїхав я додому в шкарпетках останнім трамваєм, а вдома сів собі та й нашкробав «Монте-Карло празького злочинного світу». Але повіджте мені, як ви ся чули в тім фраку? Файно?

— Аякже! О, я завше мав вишукані костюми, два фраки, три парадові мундури. Минулого року я то все виміняв на дрова і вугіль…

— Колєґо! Може, я викличу санітарку?

— Ні, все — тільки не це! Щойно згадав… Так, «Принцеса чардашу», то була моя роль. І вженився я так само, як той її Боні. Коли після війни м’ясо було на картки, одна високопоставлена дама заофірувала мені картки на шістдесят дека м’яса. І так мене тоті шістдесят дека м’яса зворушили, що публічно на паперовій серветці я зобов’язався ту даму пошлюбити. Ну та й пошлюбив… «Вуста мовчать, душа співає… любов палає»…

— Нє-е, тілько не співайте. Заспіваєте мені, як виздоровієте.

— Захрип трохи… Але розкажіть мені про карти.

— Одного разу ліквідовували казино у «Піцків». Я був при тім. Написав фантастичну замітку «Прокляті мільйони». Починалася чудово. Що від «Піцків» провадило три дороги: перша на двірець Вільсона, друга до в’язниці на Панкрацу, а третя на Ольшанський цвинтар. А потім дуже штуцерно я підрахував, що протягом двадцяти літ, коли у «Піцків» гралося в азартні ігри, прокотилося там два мільйони корон і що за такі гроші можна було собі зафундувати цілу лінію Мажино. І знаєте, коли я тутка лежу, то допіру тепер бачу, що журналістику я трактував як мистецтво, а тому я частіше до того інтересу доплачував. Йду си колись попри «Зелене дерево»…

— На Жижкові, чи на Кошижах?[11]

— На Жижкові. Дивлюсь, а в брамі випробовують новий патент. Складаний столик, на столику карти. Як репортер, я мусив довідатися, що і як, та й поставив п’ятикоронівку і трафив на головну вигру!

— Король треф!

— Ага. Потім знову виграв, але в кінці програвся наголо. Все пішло до дупи. Навіть обручку поставив і її теж програв. Доля показала дулю.

— То мусило бути весело!

— Так би не сказав… а зрештою, залежить, як на то дивитись. Бо ж я грав також за свою людську гідність! Кажу банкірові: «Дайте хоч на трамвай». А він відказав точнісько, як моя доля: «Не малисьте нині фарту». Ну і поплутанив я до хати пішадрала і відразу черкнув дописа «Центрові акули вирішують долю поштивих міщан». Сам головний поплескав мене по плечах і сказав: «То так написано, ніби ви пережили це особисто. Але добре, якраз на цьому мені залежить».

— Але чи то порядно з вашого боку, що ви такі мстиві? Скільки разів мене щось подібне спотикало, програвав усе, до решти. Бо я так само грав до самого кінця, доки мав крават і штиблети… а потім чалапав додому на своїх двох, хоч і прибитий, але нікому ні мур-мур. Прецінь то я сам задирався і змагався з льосом!

— Вас на сон не тягне?

— Нє… так тільки покашлюю… дуже люблю людський голос…

— Але щось ви дуже прієте. Може дати пити? Задзвоню по санітарочку.

— Тільки не те! Подумала б собі Бог зна що… Ліпше оповіджте мені щось про газету, може навіть щось сумне.

— Сумне? Та в газеті майже все маєте сумне, коли її робите. У Брні я теж бував. Поліція зробила наліт на Лужанках і згребла всіх тих проституток до одної забігайлівки на вулиці Новій…

— Чи не була то випадково «Фельдинка»?

— А-а, то ви й Брно знаєте?

— Як би мав не знати? Я ж зачинав там свою велику кар’єру. Чи знаєте, яка то краса була і яке враження для людей, коли у «Веселій вдовичці» я виходив на сцену у фраку і пелеринці з білим шовковим мереживом? Рукою в білій рукавичці тільки змахну, отак, і вже співаю: «До «Максима» йти пора, буде там весела гра!»

— Чудово. Маєте пречудовий голос,