Читати книгу - "В пошуках Аляски"

наступав на ліву ногу, тому я біг, як поранена газель, яка рятується від лев’ячого прайду. Що вже й казати, швидкість нашого пересування значно знизилася. Відтоді як ми дісталися тамтого боку озера, Орла ми не чули, але я сумнівався, що він облишив погоню. Він намагається приспати нашу пильність, але у нього нічого не вийде. Сьогодні ми непереможні.

Цілком знесилені, ми зупинилися: у нас залишилося ще три зв’язки, і ми сподівалися, що Полковнику вистачить часу. Потім ми побігли далі й незабаром дісталися берега струмка. Навколо було так темно і тихо, що здавалося — тоненький струмок аж реве, але я і далі чув наше сапання навіть по тому, як ми повалилися на мокру глину й рінь біля води. Тільки зупинившись, я подивився на Такумі. Він розкинув руки і ноги, лисяча голова стирчала над лівим вухом. Поглянувши на власні долоні, я побачив, що з деяких саден навіть кров цебенить. Я згадав, що впав у кущ шипшини, але болю не відчував.

Такумі заходився витягувати колючки з ноги.

— Лисеня втомилося,— повідомив він і засміявся.

— А мене лебідь за дупу хапнув,— відказав я.

— Я бачив,— Такумі посміхнувся.— Кривавиться?

Я пхнув руку в штани, щоб перевірити. Крові не було, тож я вирішив відсвяткувати це цигаркою.

— Місія виконана,— мовив я.

— Пампушечку, друже ми не-в-біса-зламні!

Ми не розуміли, де саме перебуваємо, адже струмок петляв по всій території школи, тому ми хвилин десять йшли берегом, розраховуючи, що йдемо вполовину повільніше, ніж бігли, а потім повернули ліворуч.

— Думаєш, ліворуч? — запитав Такумі.

— Я заблукав,— зізнався я.

— Лисеня показує ліворуч. Отож, ліворуч.

І звісно ж, лисеня привело нас до сінника.

— З вами все гаразд! — вигукнула Лара, коли ми підійшли.— Я хвилювалася. Я бачила, як Орел з хати ви-илетів. У піжамі. Він був страшенно злий.

— Ну,— відказав я,— якщо він уже тоді був злий, не хотів би я побачити його зараз.

— А чому ви так довго? — поцікавилася вона.

— Ми поверталися манівцями,— мовив Такумі.— А крім цього, Пампушечок ходить тепер як стара бабця з гемороєм, бо його лебідь у дупу дзьобнув. А Аляска з Полковником де?

— Не знаю,— відповіла Лара, і тут оддалік почулися кроки, бурмотіння, тріск гілля. Такумі миттю схопив спальники і сховав їх за паками сіна. Потім ми втрьох вибігли з чорного ходу і залягли у високій траві. «Він нас вистежив,— подумав я.— Ми все спаскудили».

Але почувся голос Полковника, чіткий і страшенно роздратований:

— Бо перелік підозрюваних скорочується до двадцяти трьох! Чому ти не могла зробити все за планом? Господи, де всі?

Ми повернулися в сінник, почуваючись трохи ніяково через те, що так налякалися. Полковник сів на паку сіна, сперся ліктями на коліна, звісив голову і притиснув долоні до чола. Він думав.

— Ну, принаймні нас поки що не зловили. О’кей, для початку,— мовив він, не дивлячись на нас,— скажіть мені, що все інше пройшло добре. Ларо?

— Так,— заговорила вона.— Добре.

— Більше подробиць можна, будь ласка?

— Я все зроби-ила, як було написано на аркушику. Я ховалася за будинком Орла, бачила, як він ки-инувся за Майлзом і Такумі, а потім побігла за гуртожитки. Залізла у вікно до Ке-евіна. Додала що треба в гель і кондиціонер, потім те ж саме зроби-ила в кімнатах Джефа і Лонгвелла.

— Що треба? — перепитав я.

— Нерозведену професійну синю фарбу до волосся номер п’ять,— пояснила Аляска.— Купила на гроші, які з тебе за цигарки отримала. Якщо нанести на мокре волосся, не змивається багато місяців.

— Тобто ми пофарбуємо їм волосся в синій колір?

— Ну, формально,— сказав Полковник, і досі тримаючи голову на колінах,— вони самі пофарбуються в синє. Але ми, звісно, спростили їм це завдання. Що ви з Такумі впоралися, я бачу: ви тут, ми тут, отже, ви своє завдання виконали. І добрі новини: батькам трьох сцикунів, які мали нахабство влаштувати прикол нам, ми відіслали звіт про їхню успішність — про те, що вони провалили три предмети.

— Ого. А погані новини? — поцікавилася Лара.

— Ой, годі тобі,— відповіла Аляска.— Є ще одна добра новина: коли Полковнику щось почулося і він утік у гай, я подбала про те, щоб батькам інших двадцятьох п’ятиденків теж прийшли звіти. Я їх усі роздрукувала, розклала по шкільних конвертах і опустила у поштову скриньку,— вона обернулася до Полковника.— Ти вже на той час давно втік. Наш маненький Полковник: він перелякався, що його виженуть.

Полковник підвівся, вивищуючись над нами, адже ми сиділи.

— Це не добрі новини! Цього ми не планували! І це означає, що двадцять трьох осіб Орел може спокійно виключати з переліку підозрюваних. Двадцять трьох ворогів, які зможуть нас вирахувати і наклепати на нас!

— Якщо це станеться,— дуже серйозно сказала Аляска,— я все візьму на себе.

— Отож,— зітхнув Полковник.— Як у випадку з Полом і Марією. Ти скажеш, що ти гасала гаєм, підриваючи петарди, і водночас влізла в шкільну мережу й розсилала фальшиві звіти про успішність? Орел на це купиться, звісно!

— Розслабся, чувак,— мовив Такумі.— По-перше, нас не спіймають. По-друге, якщо й спіймають, я візьму провину на себе разом з Аляскою. Ти ж серед нас втрачаєш найбільше.

Полковник мовчки кивнув. Сперечатися з цим сенсу не було: якщо його випруть з «Кріку», в іншій школі він стипендії не отримає.

Розуміючи, що немає кращого способу втішити Полковника, як визнати його геніальність, я запитав:

— То як ти мережу гакнув?

— Спочатку заліз у вікно кабінету доктора Гайда, запустив його комп’ютер і ввів пароль,— з посмішкою відказав він.

— Ти його вгадав?

— Ні. У вівторок я зайшов до нього і попросив роздрукувати мені список рекомендованої літератури. І підглянув: J3ckylnhyd3.

— От чорт,— сказав Такумі.— Так і я б зміг.

— Авжеж, але тоді б тобі не вдалося побігати у своїй сексуальній шапочці,— зі сміхом відказав Полковник. Такумі зняв обруч і сховав до наплічника.

— Кевін збіситься через свою фризуру,— сказав я.

— Ну, а я сказилася, коли моя бібліотека намокла. Кевін — просто лялька надувна,— відказала Аляска.— Якщо нас кольнути, у нас кров потече. А його кольнути — він лусне.

— Щира правда,— погодився Такумі.— Він козел. Та він тебе вбити міг.

— Так, напевно,— визнав і я.

— Тут