Читати книгу - "Симпатик"

що в цьому є доброго, звісно, крім самої їжі, це те, що товстих усі люблять. Так? Так! Люди люблять сміятися з товстунів і жаліють їх. Коли я пішов влаштовуватися на ту заправку, я пітнів, хоча пройшов лише пару кварталів. Люди дивляться, як пітніє товстун, і спочувають йому, навіть якщо відчувають певну відразу. Тоді я усміхнувся, струсонув своє пузо, розсміявся і розказав, як мені потрібна робота, і власник одразу віддав мені це місце. Йому лише потрібна була причина найняти мене. Смішити людей і викликати у них спочуття — це завжди працює. Бачите? Ви зараз посміхаєтеся і спочуваєте мені. Не спочувайте надто сильно, у мене хороші зміни, починаю о десятій ранку, закінчую о восьмій і йду на роботу пішки. Вся моя робота — натискати кнопки на касі. Це чудово. Заходьте, віділлю вам безплатно пару галонів. Я наполягаю! Це найменше, чим я можу віддячити за те, що допомогли нам втекти. Я вам так і не подякував належним чином. До того ж це складна країна. Ми, в’єтнамці, мусимо триматися разом.

О, бідолашний огрядний майор! Того вечора вдома я дивився, як Бон за низеньким столиком чистив і змащував свого тридцять восьмого, тоді зарядив у нього шість мідних куль і поклав на маленьку подушку, що йшла з нашою софою, — кричущу та брудну червону велюрову подушку, на якій пістолет здавався дарунком поваленому королеві.

— Застрелю його через подушку, — сказав Бон, відкриваючи своє пиво. — Так тихіше.

— Чудово, — відповів я.

У телевізорі показували інтерв’ю Річарда Гедда з приводу ситуації в Камбоджі, і його англійський акцент різко контрастував з бостонською вимовою журналіста. Подивившись хвилину інтерв’ю, я мовив:

— Що як він не шпигун? Ми вб’ємо невинного. Тоді це буде злочин.

Бон відпив пива.

— По-перше, — сказав він, — Генерал знає те, чого не знаємо ми. По-друге, ми не просто вбиваємо. Це політичне вбивство. Ви постійно таке робили. По-третє, це війна. Невинні люди гинуть. Це вбивство лише тоді, як ти знаєш, що людина невинна. І навіть тоді це трагедія, а не злочин.

— Ти зрадів, коли Генерал попросив тебе це зробити, так?

— А це погано? — відповів питанням на питання Бон.

Він поставив на столик пиво і взяв свого револьвера. Є люди, народжені, щоб тримати пензлик чи ручку, а от він був народжений для зброї. Вона виглядала природно в його руці, інструмент, яким можна було пишатися, як трудареві — викруткою.

— Людині потрібна мета, — сказав він, розглядаючи зброю. — До зустрічі з Лінь у мене була мета. Я прагнув помститися за батька. Тоді я закохався, і Лінь стала важливішою за батька чи за помсту. Я не плакав після його смерті, однак після одруження я ридав на його могилі, бо ж я зрадив його там, де це було найважливіше, — у своєму серці. Я не міг це здолати, поки не народився Дук. Спочатку він був просто дивною, огидною штукою. Я питав себе — що зі мною не так, чому я не люблю власного сина. Але він повільно зростав, і одного вечора я помітив, що його пальці на руках і ногах, його ступні й долоні — досконалі, мініатюрні копії моїх. Уперше в житті я зрозумів, що таке заклякнути від подиву. Навіть закоханість була не така, і я розумів, що саме так на мене мав дивитися мій батько. Він створив мене, а я створив Дука. Це наче природа, Всесвіт, Бог проходили крізь нас. Тоді я полюбив свого сина, коли зрозумів, який я незначний, а він — чудесний, і як одного дня він відчує те ж саме. І саме тоді я зрозумів, що не зрадив свого батька. Я знову плакав, тримаючи на руках свого хлопчика, бо нарешті став чоловіком. Те, що я кажу і чому я це кажу — щоб ти знав, що у мого життя був зміст. У ньому була мета. Тепер немає. Я був сином, мужем, батьком, солдатом, а тепер уже ні. Я не чоловік, а коли чоловік уже не чоловік — він ніхто. Єдиний спосіб не бути ніким — зробити щось. Тож можу вбити або себе, або когось іншого. Розумієш?

Я не просто зрозумів, я був приголомшений. То була найдовша промова, яку я від нього чув, бо його горе, гнів та відчай не просто розкрили його серце, а й розслабили голосові зв’язки. Ці слова навіть змогли зробити його гарнішим, ніж він був, якщо не красивим, емоції пом’якшили його різке обличчя. Я ніколи більше не зустрічав таких, як він, — людей, яких глибоко зворушувала не лише любов, а й перспектива вбивства. Він став експертом, бо мусив, я був новачком за власним вибором, попри всі попередні можливості. У нашій країні вбити чоловіка (або жінку, або дитину) було так само просто, як перегорнути сторінку ранкової газети. Потрібна була лише причина й знаряддя, а це було в надто багатьох людей з обох боків. Чого у мене не було, так це бажання знайти численні форми виправдання, якими чоловік прикривався, — потреба захищати Бога, країну, честь, ідеологію чи товаришів, навіть коли брати останніх, він направду захищав найніжнішу частину себе, ту приховану, зморщену торбинку, яку носить кожен чоловік. Ці готові виправдання декому пасували, однак не мені.

Я хотів переконати Генерала в тому, що огрядний майор не шпигун. Однак навряд чи це вивело б з нього ідею, якою його передовсім заразив я. Ба більше, я знав, що мушу довести Генералові свою здатність виправити свою начебто помилку і бути людиною дії. Нічого не робити — не варіант, на це чітко натякнула поведінка Генерала на нашій наступній зустрічі за тиждень.

— Він це заслужив, — сказав Генерал, неприємно одержимий тією незмивною печаткою провини, яку він побачив на чолі майора, тим крихітним відбитком його смертності, який залишив там я. — Але не поспішайте. Це не терміново. Операції слід проводити старанно та терпляче.

Він підтвердив це на складі, де панувала холоднокровна атмосфера військового штабу — на стінах з’явилися мапи нашої звивистої батьківщини в усіх її розкошах, з її тонкою талією, або ж окремих її частин. Кожна мапа задихалась під пластиком, поряд з ними на мотузках висіли червоні маркери.

— Такі речі краще робити повільно, але добре, аніж швидко і погано, — сказав він.

— Так, сер, — відповів я. — Я просто мав на увазі, що…

— Не треба набридати мені подробицями. Просто повідомте, коли все буде готово.

Отже, доля майора була визначена. Мені не залишалося нічого, крім як вигадати вірогідну історію, у якій