read-books.club » Сучасна проза » Все те незриме світло 📚 - Українською

Читати книгу - "Все те незриме світло"

140
0
В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книжку українською мовою "Все те незриме світло" автора Ентоні Дорр. Жанр книги: Сучасна проза. Наш веб сайт read-books.club дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Додати в закладку:

Додати
1 ... 30 31 32 ... 104
Перейти на сторінку:
роїться від питань: «Що таке блискавка? Як високо можна підстрибнути, стоячи на Марсі? У чому різниця між двічі по п’ятдесят та двічі по п’ять плюс двадцять?» А тоді він бере зі своєї коробочки батарею, дві металеві пластини, кілька гвіздочків й молоток. Менш ніж за хвилину він робить осцилятор, такий як на схемі.

Коротун супиться. Він перевіряє контур. Той працює.

— Гаразд, — він стоїть перед Вернеровим столом, зчепивши руки за спиною. — Тепер візьміть із коробки дисковий магніт, дріт, шуруп і батарейку. — Хоча його вказівки наче й призначаються всьому класові, дивиться він лише на Вернера. — Можна використовувати тільки це. Хто може зробити простий мотор?

Деякі хлопці абияк вибирають із коробочок деталі. Більшість просто спостерігають.

Вернер відчуває на собі увагу доктора Гауптмана, мов промінь прожектора. Він прикладає шуруп голівкою до магніту, а кінчиком — до позитивного клемника батареї. Потім підводить дріт одним кінцем до негативного клемника батареї, а іншим — до магніту. І шуруп, і магніт починають обертатися. Усе це не забирає в нього й п’ятнадцяти секунд.

Доктор Гауптман трохи роззявляє рота. Збуджене, його обличчя паленіє.

— Як твоє прізвище, кадете?

— Пфенніг, пане вчителю.

— Що ще ти можеш зробити?

Вернер оглядає деталі, розсипані на столі.

— Дверного дзвоника, пане викладач? Або радіомаяк. Або омметр.

Інші хлопці витягують шиї. Губи доктора Гауптмана рожеві, повіки неймовірно тонкі. Наче він стежить за Вернером, навіть коли моргає.

— Зроби всі три, — каже він.

Летюча канапа

На ринку, на стовбурах дерев на площі Шатобріан, з’являються оголошення. Добровільна здача вогнепальної зброї. За відмову — розстріл. Опівдні наступного дня бретонці починають зносити свою зброю, здалеку приїжджають фермери на чотириколісних возах, запряжених мулами, слабкі старі моряки здають антикварні пістолі, кілька мисливців із гнівом в очах залишають свої гвинтівки, втупивши погляд у підлогу.

Урешті-решт назбирується жалюгідна купка — заледве триста одиниць, половина з яких іржаві. Двоє молодих жандармів складають їх у глибині вантажівки й відвозять вузькими вуличками, через перешийок і геть із міста. Без промов, без пояснень.

— Papa, можна мені на вулицю?

— Пізніше, голубонько.

Але він неуважний, він курить стільки, наче намагається себе спопелити. Останнім часом він став засиджуватися допізна, гарячково працюючи над моделлю Сен-Мало, що, як він стверджує, призначена для неї, додаючи щодня по кілька будиночків, виставляючи фортечні мури, позначаючи вулиці, щоб вона могла вивчити місто так само, як вивчила їхній паризький район. Дерево, клей, гвіздочки, шмерґелевий папір. Замість того щоб її заспокоювати, шуми й запахи цієї божевільної роботи тільки загострюють її тривогу. Нащо їй вивчати вулиці Сен-Мало? Скільки ще вони тут пробудуть?

У кімнаті на п’ятому поверсі Етьєн читає Марі-Лор сторінку за сторінкою «Подорожі на “Біглі”». Дарвін полював на страусів нанду в Патагонії, вивчав сов в околицях Буенос-Айреса і піднімався по водоспаду на острові Таїті. Він звертає увагу на рабів, камені, блискавку, в’юрків і церемонію притискання носами в Новій Зеландії. Їй особливо подобається слухати про темні узбережжя Південної Африки з їхніми непрохідними лісними гущавинами, морськими бризами, повними смороду гнилих водоростей і криків морських котиків. Вона любить уявляти Дарвіна вночі, як він спирається на поруччя корабля й удивляється у фосфоричні хвилі, посмуговані вогненно-зеленими слідами пінгвінів.

— Bonsoir,[33] — вітається вона до Етьєна, стоячи на тахті у його кабінеті. — Мені лише дванадцять, та я смілива французька дослідниця й прийшла, щоб разом із вами вирушити на пошуки пригод.

В Етьєна з’являється британський акцент.

— Добривечір, мадемуазель, чому б вам не поїхати зі мною в джунглі й не покуштувати цих метеликів, вони завбільшки з тарілку і, можливо, навіть не отруйні, хтозна?

— Я із задоволенням скуштую ваших метеликів, мосьє Дарвін, але спочатку покінчу з цим печивом.

Іноді вечорами вони грають у «Летючу канапу». Залазять на тахту з ногами, сідають поряд, й Етьєн питає:

— Куди сьогодні летимо, мадемуазель?

— У джунглі! — Або: — На острів Таїті! — Або: — У Мозамбік!

— Ох, цього разу далеко доведеться летіти, — промовляє Етьєн зовсім іншим голосом, плавним, оксамитним, повільним, як у провідника в потязі. — Далеко внизу — Атлантичний океан, он він сяє у світлі місяця, чуєш його запах? Відчуваєш, як тут, нагорі, холодно? Відчуваєш вітер у волоссі?

— А де ми зараз, дідусю?

— Ми над Борнео, хіба не впізнаєш? Зачіпаємо верхівки дерев, під нами виблискує велике листя, а отам ростуть кавові дерева, відчуваєш запах?

Марі-Лор і справді відчуває якийсь запах. Їй не хочеться вирішувати, чи через те, що її дідусь підносить їй до носа кавові зерна, чи через те, що вони справді пролітають над кавовими деревами в Борнео.

Вони відвідують Шотландію, Нью-Йорк, Сантьяго. Не раз вони вбирають зимові пальта й літають на Місяць.

— Відчуваєш, які ми легкі, Марі? Тут можна пересуватися, заледве поворухнувши пальцем! — він садить її на свого стільця на коліщатах і важко дихає, возячи її колами, доки їй уже стає боляче сміятися.

— Ось, покуштуй свіжого місячного ґрунту, — він кладе їй до рота щось, за смаком дуже схоже на сир. У кінці вони завжди знову сідають рядочком і поправляють диванні подушки, й кімната навколо них повільно набуває колишніх обрисів.

— Ох! — зітхає він, тихіше, з усе менш помітним акцентом, повертаючи собі ледь чутну нотку боязливості в голосі. — Ось ми й повернулися. Ми вдома.

Сума кутів

Вернера викликають у кабінет викладача технічних наук. Коли він заходить, навколо нього починають крутитися троє пещених довгоногих хортів. Кімнату освітлюють дві настільні лампи під зеленими плафонами, у їхніх тінях Вернерові видно полиці, заставлені енциклопедіями, моделями вітряків, мініатюрними телескопами й призмами. Доктор Гауптман стоїть за своїм великим столом, вбраний у китель із латунними ґудзиками, ніби й він теж тільки щойно увійшов. Бліде чоло обрамляють тугі світлі кучері. Він знімає шкіряні рукавички, смикаючи почергово за кожен палець.

— Кинь ще одну колоду у вогонь, будь ласка.

Вернер проходить через кімнату й розворушує полум’я. У кутку, усвідомлює він, сидить хтось третій — масивна постать сонно розмістилася в кріслі, розрахованому для куди меншого чоловіка. Це Франк Фолькгаймер, старшокласник, сімнадцятирічний велетенський хлопець із якогось села на півночі, про якого серед молодших кадетів ходять легенди. Подейкують, що Фолькгаймер переніс трьох першокласників через річку, тримаючи їх над головою; підняв комендантів автомобіль так високо, що під задню вісь підставили домкрат. Пліткують, що він голими руками задушив комуніста. А ще, що схопив якусь вуличного собаку і виколов йому очі, просто щоб привчитися завдавати страждань іншим істотам.

Вони називають його Велетнем. Навіть у тьмяному, мерехтливому світлі Вернерові видно вени на руках у Фолькгаймера, що обвивають їх, мов виноградна лоза.

— Жодному студентові ще не вдавалося зробити мотор, — кидає Гауптман, боком повернувшись до Фолькгаймера. — Принаймні, без сторонньої допомоги.

Вернер

1 ... 30 31 32 ... 104
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Все те незриме світло», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Все те незриме світло"