Читати книгу - "Заради майбутнього"

моя душа повсякчас бунтувала проти української літератури (в сенсі шкільного предмета, а не суспільно-культурного явища). На кожен урок я гордо вносив перед собою прапор непокори і, попри те що іноді мене, образно висловлюючись, добряче лупцювали, ніколи не опускав рук і не відступався.

3

Узагалі, коли ми не прочитували якоїсь програмної книжки (я кажу «ми», бо з часом послідовників моєї непокірливо-бунтарської доктрини ставало дедалі більше), урок літератури починав нагадувати гру в морський бій.

Останні чотири роки в школі я незмінно сидів на останній, п’ятій парті третього ряду. Вчителі називали її по-різному — гальоркою, Північним полюсом, дикунським островом. Особисто мені це місце найбільше подобалося: по-перше, за спиною нікого не було, тобто гарантовано ніхто під час контрольної не смикатиме тебе за сорочку та не волатиме про допомогу (з того місця смикати й волати про допомогу можеш тільки ти), а по-друге, я міг бачити весь клас, і цілий клас розділяв мене й екзекуторське крісло вчительки.

Упродовж цих чотирьох років гальорку зі мною ділив Тьомик, високий худорлявий пацан із ластовинням і світлими очима невизначеного кольору. Після того як Тьомик почав нести вахту на гальорці праворуч від мене, він став нормальним чуваком — не робив домашніх завдань, не вчив віршів і не читав ніяких творів. Перед нами сиділи Дуня та Галя, чи то пак Галя та Дуня, бо Галя займала місце переді мною, а Дуня — перед Тьомиком.

Так ось, коли ми з Тьомиком укотре проігнорували черговий літературний блокбастер, полінувавшись навіть заглянути до хрестоматії, під час уроку наставав час розплати. Вчителька замріяно водила ручкою по класному журналу, вибираючи жертву, а ми із друзякою завмирали на гальорці, наче в окопі, боязко схилившись і втягнувши голови між пліч. Якоїсь миті ручка спинялася на випадковій клітинці, я губами імітував звук гарматного пострілу й далі — тихий посвист снаряда, що розтинає повітря, а Тьомик тремтів, як осиковий листок у руках наркомана.

— Гречаник! — голосно декламувала Надія Іванівна прізвище нещасного.

— Мимо, — шепотів я.

Галя та Дунька приглушено хихотіли, а переляканий Гречаник мляво вишкрябувався зі свого місця.

— А чи не скажеш ти нам, Гречанику… — суворо заводила вчителька.

Коли пошарпаний Гречаник ішов на дно, все розгорталося спочатку. Надія Іванівна спідлоба зиркала на клас, водила сюди-туди ручкою над журналом, я свистів, Тьомик тремтів, а потім зненацька:

— Кідрук!

— Убила, — шепотів я.

Галя та Дуня затуляли роти долоньками, а я поволі підводився.

— Ну, Кідрук? — багатозначно виголошувала Надія Іванівна.

Вона завжди так зверталася до мене перед тим, як ставити питання по суті, адже якщо послуговуватися термінологією морського бою, я здебільшого був одноклітинним корабликом, якого вбивали першим же пострілом.

— А я сьогодні… цейво… не готовий, Надіє Іванівно, — зізнавався я.

— Чому? — не збиралася відпускати мене вчителька.

— Я не прочитав твору…

— Чому?

Що я мав казати? Що всю ніч читав «Золото і анаконда» Рольфа Бломберга, а на ранок дорогою до школи — «Кон-Тікі» Тура Хейєрдала?

— Не прочитав і все, — мимрив я.

— Сідай, двійка!

Але двійок Надія Іванівна в журнал ніколи не ставила. Лише маленьку, майже непомітну цятку в клітинці напроти прізвища, а вже наступного уроку, начитавшись до помутніння в очах творінь світочів літератури, мій однопалубний кораблик воскресав у вигляді грізного чотирипалубного крейсера й успішно відстрілювався з обох бортів.

4

Гадаю, ви вже зрозуміли, що я нечасто читав програмні твори з української літератури; тоді, коли весь клас по розділу мусолив томик Гончара, чи Барки, чи Тютюнника, я один за одним ковтав пригодницькі романи Жуля Верна, Майн Ріда або Вальтера Скотта.

Проте одного разу трапилося так, що заданий додому твір не прочитав ніхто (звісно, за винятком двох-трьох дівчат-зубрилок, серед яких була й класна староста Ориська). Як зараз пам’ятаю, то була повість Івана Франка «Борислав сміється».

Ще з початку уроку стало зрозуміло, що Надія Іванівна не в гуморі.

— Так, дітки, — вона вміла казати оте «так, дітки» з такою інтонацією, що у мене все всередині ціпеніло, — сьогодні у нас… тестова контрольна!

— Не треба! — щодуху зарепетував Тьомик.

— Ви що?! — загорлав я. — Як так?! Без попередження!

Але не думайте, що ми були налякані абощо, то в нас із Тьомиком такий ритуал, яким ми зустрічаємо кожну контрольну чи самостійну роботу. Та що там, ніхто з класу навіть вухом не повів на ті слова Надії Іванівни. Кожен собі міркував: ну й нехай, не прочитав я ту повість, зате он Ігорьок або Вован прочитав, вони ж поможуть. Проблема була в тому, що ні Ігорьок, ні Вован ту повість в очі не бачили й міркували так само.

Перше питання було простим, як двері:

— Яке ім’я головного героя?

Я кинув погляд на Тьомика, Тьомик дивився кудись у космос; тоді я глипнув ліворуч, до паралельного ряду, але там надибав такий самий перелякано-астральний позирк. Ніхто, в дідька, не знав, як звали головного героя повісті «Борислав сміється».

— Оце-то грузить! — перешіптувалися ми. — Як так можна? Як можна ставити такі запитання?

— Як звуть головного героя? — по складах повторила Надія Іванівна.

Збагнувши, що розчулити вчительку не вдасться, ми мерщій спрямували активність у інше русло — з окраїн шкільних парт в усі боки класу розлетілися ледь чутні запити:

— Пс-с… пс-с… Як, блін, його звали? Як звали головного героя? Пс-с…

Благання про порятунок зі швидкістю світла передавалося між рядами, доки не досягло рятівних острівців — парт, де сиділи «заучки».

Тієї миті «заучки» торжествували. Увесь клас, найкрутіші пацани та найгарніші дівулі валялися коло їхніх ніг. Вони неподільно володіли мною, Тьомиком, Едом, Дімоном, Гречаником, усіма нами й нашими душами. Одним-єдиним словом, самим порухом губ вершили наші долі. Кілька нещасних секунд цілковитого тріумфу.

«Заучки» нерідко відверталися від нас у найскрутніші моменти, але Орися, незмінна староста, ніколи не відмовляла, завше підказувала й давала списувати. От тільки цього разу їй довелося нелегко, бо героя, хай йому грець, звали Бенедьо Синиця.

— Орисько, чуєш! Пс-с! Як його звали? — долинало з найближчої парти.

— Бенедьо Синиця, — шепотіла Орися.

— Шо-о?!

— Бе-не-дьо Си-ни-ця!

— Ти що, дурна? Синиця — це ж пташка! Як звали головного героя?

— Це його прізвище.

— Шо?

— Прізвище!

— А ім’я?

— Бенедьо.

— Шо-о?

— Бе-не-дьо!

— Ну, прізвище Бенедя, а ім’я?

Отак