Читати книгу - "Помилуй і прости. Роман-покаяння"

баба. Вийшла у двір води вчерити і застигла, вражена, біля колодязя: яблуні, груші, сливи вирували за стодолою біло-рожевою повінню. Осінній квіт на дереві й не так часто вчепить людське око. Давно вже повелося, що він — ознака довгої і здорової осені. Але скільки того буває квіту — на макове зерня вродить. Та й то після збору плодів. А тут сад аж захлинався кипінням, а плодів ще ніхто й рукою не торкався. Найпарадніше цвіли сливи-угорки, їх синьо-чорні плоди визирали на світ з-поміж того квіту, як жагучі циганські очі.

Неслухняними руками баба якось начерила води і, боязко озираючись, зайшла до хати, однак про побачене не обмовилася нікому й словом. Подумала: від пережитого глузд помалу втрачає і різні дива привиджуються. Але тут несподівано прийшов Цар. Зранку, як і кожної Богородиці, у день храмового свята у його селі на далекій Верховині він мав нести на вершину Віщунки освячувати душі своїх покійників. Отож увійшов із міхом у хату і, знявши ношу із пліч, промовив, тяжко дихаючи:

— У ваших деревах, людкове добрі, весна пробудилася. Так файно зацвіли, якби ся пташиного молока напили. То, видати, святе серце було і зла ніколи не ростило в собі проти ближнього, — кивнув на труну.

Відтак підійшов ближче, погладив маму по чолу й мовив:

— Така красна, гейби лиш заснула. Праведні люди і в смерті своїй красиві, — глянув запитливо на присутніх. — Мушу і її душу віднині нести на собі, бо вона спасла мою.

І, зваливши на спину мішок, Цар рушив надвір. Та раптом на порозі зупинився, обернувся до батька, що, тремтячи від плачу, сидів в узголів’ї матері, й, приклавши до вуст палець, якимось дивним шепотом прокричав:

— Її убив твій брат!

Батько сполошено схопився.

— Твій брат Михайло її встрелив! Я видів, як він тікав звідси біля моєї зимівки. І видів, як стріляв у місяць. Від недремного Царського ока не сховаєшся й під землею, — Цар помахав повчально вказівним пальцем над присутніми й вийшов з міхом на вулицю.

Тут ним почало заточувати. Пройде кілька кроків й спотикнеться. Зупиниться. Руки тремтять. Піт очі заливає.

— Гей, тяжче стало! — глибоко дихає. — Гей, тяжче стало на цьому світі. Ой, тяжче, тяжче. Кажу вам, людкове, що тяжкий світ настав, — і з цими словами помалу потягнувся до Віщунки.

Дід прийшов на похорон, коли почалася відправа. Став якось непевно біля воріт, закинув за спину руки. Десятки здивованих, цікавих, допитливих, сердитих поглядів причаєно стежили за ним. Але він не важив ні на кого, а дивився поверх голів на покійницю й бачив себе у далекому ранку лютої зими…

Стояв перед вікном і ніяк не міг перехреститися. Виділося, нечистий вселився йому в правицю, а святі заблукали десь у зимових небесах і ніяк не опустяться, аби допомогти чоловікові. Досі щоранку, коли Пастеляк ставав до молитви, розум його ніби звільнявся від усіх житейських помислів і душа тихо освітлювалася. Кожне слово Пастелякової молитви осявалося вірою в день багатший, у готари щедріші, в худобу плодючішу і тучнішу… У дні пізньої осені і зими, коли поля під Віщункою спочивали у мирі і спокої, дожидаючись ярнього сонця, він міг годинами дивитися через вікно угору і так пристрасно молитись, що часом здавалося: небеса ось-ось розчиняться, і він земним променем влетить в їх широко відкриті ворота.

Однак цього лютого зимового ранку, коли навіть вода в колодязі взялася кригою, Пастеляк ніяк не міг перед молитвою позбутися земних думок, і правиця, не в силах видобути хреста, німіла покірно на грудях. А житейські думки плелися одна за одною.

Йому так щастило, особливо при Дзьобакові. Здавалося, всі щедроти, даровані іншим, збігалися до його обійстя. Але ось уже півроку, як після смерті Петра доля відвернулася від нього. Мало того, вона почала жорстоко мстити за колишню ласку.

Насампочатку жнив, коли під Віщункою вигрівалися на розлогих готарах викохані, пишні хліба, неспогадано налетів град і за якихось десять хвилин перемолотив усе поле, полишивши за собою не колосся, а одні сльози. Біда бідою: від вогню і води нікуди не втечеш. Можна б і змиритися. Але чому град пішов тільки на його поле, оминувши інших? Чому?

Ледве серце відійшло від одного лиха, як приспіло друге. Наприкінці літа, саме в неділю, коли із жінкою далися в церкву на вечірню відправу, блискавка метнулась у хлів — спалахнув, як сухе клоччя. Діти, сусіди встигли щось таки врятувати із дрібноти, але найкраща худоба — корови, воли, коні — захлинулась у вогні. А тут під зиму трапилася ще одна пригода — загадка. Якось прокинувся від жахливого гамору за вікном. Вибіг надвір, а в передсвітанковому небі висять над обійстям полчища чорних воронів. Не завважив спершу Пастеляк на той небесний базар, бо пізня осінь завжди гнала птахів до людських осель, то й спокійно до хати подибав. Зодягнувся й пішов по ґаздівству. Але минула година, друга, а галас над двором не вщухав. З кожною хвилею вороняча зграя гусла. Скоро над обійстям вже й просвітку не стало видно. Далі зграя почала обліплювати дерева, сідати на хату, дровітню, хлів, пертися прямо в очі. Вибіг на вулицю, а над селом пусто-пусто. Тільки ось над його оселею такий гармидер. Притьмом метнувся у хату, схопив гвинтівку і почав безперестанку палити у зграю. Ворони, як стиглі чорні яблука, гепали одна за одною з дерев, але й не думали братися з обійстя. На постріли прибігли й інші ґаздове. Завбачивши чорну біду сусіда, взялися й собі до зброї. Цілий день не стихало бехкання гвинтівок у дворі Пастеляка, а гайвороння налітало й налітало. І тільки смерком зграя неохоче знялася й попливла у глибоку ніч. Мав Пастеляк відтак ще на один день роботи: збирав трупи ворон, якими по щиколотки було встелено все обійстя, й вивозив закопувати за околицю села. Майже дві цілі підводи спровадив туди.

І ось накаркало гайвороння.

Кілька днів тому Андрій вертався зі школи і закортіло поковзатися на ріці. Розігнався з берега, полетів і втрапив прямісінько в засклену тонким льодом ополонку, у якій жінки перед тим білизну прали. І не бачили б Пастеляки більше сина, коли б старий Петах не нагодився. Витягнув закоченілого хлопця й приволік на спині до обійстя. Загримав у ворота і, коли зблідлий Пастеляк вийшов, тільки й сказав:

— Візьми, ледве витягнув його з прорубу.

І, не промовивши більше слова, пішов.

Увечері хлопець впав у страшну гарячку. Лікар сказав:

— Якщо переживе кризу й прийде до