Читати книгу - "Витончене мистецтво забивати на все. Нестандартний підхід до проблем"

У той час вважалося, що люди роблять лихе тому, що погано думають про самих себе, тобто мають низьку самооцінку. Один із перших Баумайстрових висновків полягав у тому, що найчастіше це уявлення не відповідало дійсності. Радше бувало навпаки. Дехто з найжахливіших злочинців був дуже і дуже високої думки про себе.

І завдяки цій високій самооцінці всупереч реальності вони відчували, що мають право ображати й принижувати інших.

Аби виправдовувати власну жорстокість до інших, людина мусить мати непохитну певність у власній правоті, у власних переконаннях і власній величі. Расисти роблять свої расистські справи, бо впевнені у своїй генетичній вищості. Релігійні фанати підпалюють себе і вбивають десятки людей, бо впевнені, що потраплять на небеса як мученики. Чоловіки ґвалтують жінок і ставляться до них по-скотськи, бо впевнені, що мають владу над жіночим тілом.

Злі люди ніколи не вважають, що вони злі. Навпаки, вони переконані, що злі всі навколо.

Під час суперечливих експериментів, які тепер просто називають експериментами Мілґрама, за ім’ям психолога Стенлі Мілґрама, дослідники наказували «нормальним» людям карати інших людей за порушення ними різних правил. І вони карали, іноді навіть посилюючи кару аж до застосування фізичного насильства. Майже ніхто з карателів не заперечував проти проведення покарань і не просив пояснень. Навпаки, багато хто, здавалося, отримував задоволення від певності у власній правоті, яку вони отримали на час проведення експерименту.

Проблема в тому, що людина не тільки не може бути до кінця впевнена у власній правоті. Надмірне прагнення до правоти часто породжує ще більшу (і гіршу) небезпеку.

Багато хто має непохитну певність у власних здібностях на робочому місці або знає точну цифру, яку зарплатню має отримувати. Але через цю впевненість такі люди почуваються тільки гірше. Вони бачать, як інші йдуть угору понад їхніми головами, і журяться, що ними знехтували. Вони почувають себе недооціненими й невизнаними.

Навіть такі вчинки, як нишпорення в повідомленнях на телефоні бойфренда, випитування в друга, що про тебе кажуть інші, — усе це робиться через невпевненість і прагнення її позбутися.

Ви можете поколупатися в бойфрендових повідомленнях і нічого не знайти, але навряд чи на цьому все закінчиться. Ви почнете сушити собі голову, а чи немає в нього іншого телефона. Ви можете думати, що вас проігнорували й обійшли, аби пояснити собі, чому ж вас не підвищили. А потім перестанете довіряти співробітниками почнете Щукати прихований сенс у всіх їхніх словах (а також ламати голову над тим, що вони насправді про вас думають); після такого навряд чи ви дочекаєтеся підвищення. Ви можете постійно шукати того особливого «когось», із ким почнете стосунки, але з кожною відмовою й після кожної ночі на самоті ви тільки палкіше їстимете себе поїдом, що робите щось не так.

І саме в такі миті непевності, глибокого розпачу ми так легко відкриваємося до уявлення про себе як про «особливу» людину: починаємо вірити, що можемо трошечки збрехати, аби прокласти собі шлях нагору; що інші заслуговують, аби їх карали; що ми мусимо отримувати те, чого хочемо, іноді силою.

Ось він знову, «закон протилежного зусилля»: що більше ви намагаєтеся бути певними в чомусь, то менше певності ви насправді матимете.

Але можна повернути все навспак: що більше ви звикаєте бути невпевненим і нічого не знати, то комфортніше почуватиметеся, знаючи, чого ви не знаєте.

Невпевненість не дає нам судити інших, забирає непотрібні стереотипи й упередження щодо людей, яких ми бачимо на екрані телевізора, в офісі, на вулиці. Непевність пом’якшує наші судження про самих себе. Ми не знаємо, любить нас хтось чи ні, не знаємо, привабливі ми чи ні, не знаємо, наскільки успішними могли б стати. Єдиний спосіб здобути ці речі — бути невпевненим щодо них і бути відкритим до віднайдення їх через досвід.

Невпевненість — це джерело прогресу й зростання. Як каже старовинне прислів’я, людина, яка вважає, що знає все, нічого не навчиться. Неможливо чогось навчитися, якщо спочатку не усвідомити, що чогось не знаєш. Що більше ми визнаємо, що чогось не знаємо, то більше нагод отримуємо для навчання.

Наші цінності недосконалі й неповні. Але якщо ми почнемо вважати, що вони досконалі й повні, то станемо справжніми догматами, які плекають власну «особливість» і уникають відповідальності. Єдиний спосіб розв’язати наші проблеми — почати з визнання, що наші дії й переконання донині були неправильними й неефективними.

Визнання власної неправоти — необхідна передумова справжніх змін і зростання.

Перш ніж переглянути власні цінності та пріоритети, перш ніж змінити їх на краще, ми маємо стати невпевненими в цінностях нинішніх. Маємо зусиллям розуму відкинути їх, побачити їхні слабкості й викривлення, зрозуміти, що вони не узгоджуються зі світом, подивитися в обличчя власному невігластву — і поступитися, бо наше невігластво більше за нас усіх.

«Закон уникнення» Менсона

Думаю, ви чули про закон Паркінсона: «Будь-яка робота завжди заповнює весь відведений на неї час».

Не сумніваюся, що ви чули також про закон Мерфі: «Якщо щось погане має статися, воно обов’язково станеться».

Що ж, наступного разу, коли ви будете тусуватися на модній коктейльній вечірці й захочете справити на когось враження, спробуйте застосувати закон Менсона, аби нейтралізувати їхню дію:

Що більше щось загрожує вашій ідентичності, то більше ви будете його уникати.

Це означає, що коли якийсь чинник починає ставити під сумнів вашу думку про самого себе (чи вважаєте ви себе успішним/неуспішним, чи комфортно почуваєтеся, живучи згідно з вашими цінностями), ви починаєте уникати взаємодії із цим чинником.

Людина почувається доволі комфортно, коли знає, яке місце займає у світі. Усе, що порушує цей комфорт — навіть якщо потенційно воно може принести зміни на краще, — за визначенням наганяє жах.

Закон Менсона можна застосувати і до хорошого, і до поганого в житті. Якщо вам на голову звалиться мільйон доларів, це може загрожувати вашій ідентичності не менше, ніж втрата всіх грошей. Якщо ви одного ранку прокинетеся рок-зіркою, це може загрожувати вашій ідентичності не менше, ніж втрата роботи. Ось чому люди так часто бояться успіху — з тієї самої причини, з якої бояться невдач: