Читати книгу - "Граф Монте-Крісто"

Батькові чи коханому варто було поглянути, щоб сказати: Валентина померла, та для тієї наймички вона тільки спала.

— Ага, — сказала вона, підійшовши до нічного столика, — вона випила трохи мікстури, склянка порожня на дві третини.

Потім вона підійшла до коминка, затопила, сіла у фотель і, хоч вона допіру встала з ліжка, скористалася Валентининим сном, щоб іще трохи подрімати.

Прокинулася вона, коли дзиґар вибив восьму.

Тоді, здивувавшись із того, що недужа так непробудно спить, перелякана тією рукою, яка звісилася з ліжка і якою та навіть не поворухнула, доглядачка підійшла до ліжка й тільки тоді помітила, що губи заклякли, а груди вже захололи.

Вона хотіла було звести Валентинину руку, та рука так заков’язла і була така непіддатлива, що доглядачка все зрозуміла.

Вона зойкнула від жаху і кинулася до дверей.

— На поміч! — заволала вона. — На поміч!

— Що сталося? — почувся голос Д’Авріньї. Була якраз пора його щоденного візиту.

— Що сталося? — пролунав голос Вільфора, що хутко вибіг із кабінету. — Лікарю, ви чуєте, гукають на поміч!

— Так, так, — відказав Д’Авріньї, — ходімо, ходімо швидше до Валентини.

Та перш аніж підійшли батько з лікарем, слуги, що були і в покоях, і в коридорах того самого поверху, уже позаходили і, вгледівши бліду й непорушну Валентину, що лежала на ліжку, у розпачі заламували руки.

— Погукайте пані де Вільфор, збудіть пані де Вільфор! — волав королівський прокурор, стоячи на порозі, якого він, видавалося, боявся переступити.

Та слуги, не відповідаючи, дивилися на Д’Авріньї, що ввійшов до покою, кинувся до Валентини і звів її.

— І ця! — прошепотів він, опускаючи тіло. — О Боже, коли ж цьому буде край!

Вільфор забіг до кімнати.

— Господе милосердний, що ви оце сказали! — розпачливо вигукнув він. — Лікарю, лікарю!..

— Я сказав, що Валентина померла, — урочисто і суворо виголосив Д’Авріньї.

Вільфор повалився навколішки, мов підтятий, упавши головою на Валентинине ліжко.

Почувши лікареві слова, почувши батьків вигук, охоплені панікою слуги вибігли відтіля, глухо вигукуючи прокляття; на сходах і в коридорах лунали їхні квапливі кроки, потім вони пролунали і надворі; потім усе затихло; усі до одного повтікали з того клятого дому.

Тоді пані де Вільфор у накинутому на плечі пеньюарі підняла штору; вона зупинилася на порозі, вдавши подив і намагаючись видушити з себе бодай кілька непокірних сльозинок.

Раптом вона пополотніла і, простягнувши руки, підбігла до нічного столика.

Вона побачила, що Д’Авріньї нахилився й уважно розглядає склянку, яку вона власноруч спорожнила тієї ночі.

У склянці було точнісінько стільки ж плину, скільки вона вилляла в попіл.

Навіть якби Валентинин дух постав зараз перед нею, отруйниця не була б така ошелешена.

Барва того напою, якого вона налляла Валентині у склянку і який та випила, а також та отрута не може обманути очі Д’Авріньї, он він уважно розглядає його, це диво, що його вчинив Господь, щоб, усупереч хитрощам убивці, лишився слід, речовий доказ, свідчення про злочин.

Поки пані де Вільфор стояла непорушно, мов утілення жаху, а Вільфор, притулившись головою до ліжка небіжчиці, не бачив більше нічого довкола себе, Д’Авріньї підійшов до вікна. Ще раз уважно глянувши на вміст тієї склянки, він умочив у плин кінчик пальця.

— Це вже не бруцин, — сказав він. — Ану ж бо гляньмо, що воно таке!

Він підійшов до одної шафи, де була аптечка, дістав зі срібного покрівця слоїк із азотною кислотою, налляв декілька крапель в опаловий плин, і той відразу ж набув криваво-червоної барви.

— Ага! — сказав Д’Авріньї, з відразою судді, що з’ясував правду, і з радістю вченого, що розв’язав складну задачу.

Пані де Вільфор роззирнулася довкруги; очі її сяйнули, потім згасли, і вона, заточуючись, намацала рукою двері й пішла.

Наступної миті за дверми щось гупнуло — вона повалилася додолу.

Проте ніхто на те не звернув уваги. Доглядачка стежила за діями лікаря, Вільфор і далі перебував у тому забутті.

Тільки Д’Авріньї провів поглядом пані де Вільфор і помітив, як поспішно вона вийшла.

Він підняв штору, і через Едуарову кімнату його погляд просягнув у спальню, де на долівці нерухомо лежала пані де Вільфор.

— Ідіть туди, — сказав він доглядачці, — пані де Вільфор недобре.

— А панна Валентина? — затнувшись, запитала доглядачка.

— Панна Валентина більше не потребує допомоги, — відказав Д’Авріньї. — Вона померла.

— Померла? Померла? — стогнав Вільфор у пориванні душевної муки, яка страшенно мордувала його, тому що була недовідома, нова, нечувана для цього крицевого серця.

— Що я чую! Померла! — вигукнув ще один голос. — Хто сказав, що Валентина померла?

Вільфор із лікарем обернулися. На порозі стояв Моррель, блідий, приголомшений і страшний.

Ось що сталося.

Звичної пори, маленькими дверми, що провадили до Нуартьє, прийшов Моррель.

Проти звичаю, двері не були замкнені. Йому не довелося дзвонити, і він увійшов.

Він постояв у передпокої, гукаючи слугу, щоб той провів його до Нуартьє. Та ніхто не відгукнувся; як відомо, слуги покинули дім.

Моррель не мав особливих підстав, щоб турбуватися: граф Монте-Кріс­то обіцяв йому, що Валентина житиме, і досі та обіцянка виконувалася. Щовечора граф приносив йому добрі звістки, які наступного дня підтверджував і Нуартьє.

Усе ж таки те безлюддя видалося йому дивним. Він погукав ще раз, уже втретє, та відповіддю була та сама тиша.

І він вирішив піднятися нагору.

Двері до Нуартьє були відчинені, як і всі інші двері.

Перше, що кинулося у вічі, був старий, що сидів у кріслі, на своєму звичному місці; він був дуже блідий, і в його широко розплющених очах завмер переляк.

— Як ся маєте, пане? — запитав Моррель, почуваючи, як завмерло його серце.

— Добре, — дав на здогад старий, — добре.

Та на його обличчі читалася дедалі дужча тривога.

— Ви стурбовані чимось, — провадив Моррель. — Може, погукати когось зі слуг?

Моррель почав чимдуж дзвонити, та хоч як сіпав він за шнурок, ніхто не приходив.

Він обернувся до Нуартьє; обличчя старого ставало дедалі блідіше й тривожніше.

— Боже мій! — вигукнув Моррель. — Чому ніхто не йде? Ще хтось занедужав?

Очі Нуартьє, здавалося, ладні були на лоба вилізти.

— Та що з вами? — допитувався Моррель. — Ви лякаєте мене! Валентина?..

— Так, так! — дав на здогад Нуартьє.

Моррель розтулив рота, проте не зміг і слова промовити; він заточився і притулився до стіни.

Потім показав на двері.

— Так! Так! Так! — дав на здогад старий.

Максимільян кинувся до маленьких сходів і спустився ними двома стрибками, а Нуартьє наче кричав йому очима:

— Швидше, швидше!

Моррель за однісіньку хвилю пробіг декілька покоїв, порожніх, як і всенький дім, і сягнув Валентининого покою.

Йому не довелося відчиняти двері, бо вони були розчахнуті навстіж.

Перше, що він почув, було ридання. Він, мов у тумані, побачив темну постать, що стояла навколішки, уткнувшись головою в купу білих, зжужмлених укривал. Жах, смертельний жах прикував його до порога.

І тоді він почув голос,